55 глава

Уляна

Скільки можна дзижчати? Коли він вже заткнеться?!

Сил немає не те, що встати, навіть повіки відкрити важко. У роті сухо. Голова болить. Мацаю рукою поруч. Пусто. Де те джерело нервів? Нарешті замовкло.

Тільки заснула, знову цей нестерпний звук. Хто вигадав цей телефон? І кому там не спиться? Ще нормально навіть не розвиднілося.

Крізь повіки, під які наче піску насипали, не бачу яскравого світла. Роблю висновок, що ще надто рано. Знову заплющую очі й накриваю голову подушкою. Ні, так дихати важко, а голові ще важче.

Та дістав вже цей телефон! Потрібно було його вимкнути. Сідаю. Різких рухів не роблю. Голова й так, наче цвяхами втикана. Очі розплющити важко, роблю тоненькі щілинки, аби щось бачити. Сонця не видно, бо штори зашторені. Не пам’ятаю, щоб я це робила. То вже день. А враження, що й не спала. Та де ж той телефон? Звідки йде звук?

Злізаю з дивану. За щось перечіпаюся. Простирадло. Що робить воно на підлозі? Потім розберусь… Зараз телефон. Ось він, теж на підлозі. Що він тут робить? Впав?

- Так… Кх-кхх… - ну й голос.

- Улю, ти що ще спиш? Тобі ж на роботу! Сьогодні ж понеділок!

- Привіт, мам. А котра година?

- Вже майже восьма!

- Ма… - хочеться битися головою. Могла ще спати. І не одну годину. - Нащо ж так рано?! Я ледь очі продрала!

- Ти казала, що тобі сьогодні потрібно їхати.

- Ну, не о восьмій же ранку? Ми домовилися, що я приїду к обіду.

- Ти ж вчора рано лягла. Невже не виспалася?

- Я не знаю о котрій вчора лягла. А ти звідки знаєш?

- Дем’ян мені телефонував. Я його просила, бо знала, що ти можеш забути. Він набрав, як привіз тебе додому. Сказав, що ти вже спиш. Ще й дванадцятої не було.

- Ага, я вчора відключилася… - затинаюся. Стоп! Дем’ян! А де він?

- Улю?

- Ма, я тебе пізніше наберу.

Виходжу з кімнати. В квартирі тиша.

- Дьо-ом! Дьомо!

Тихо.

Кухня. Ванна. Кімнати. Скрізь пусто. І жодних слідів присутності. Де він подівся?

Лізу в телефон. Дзвінки та повідомлення від нього відсутні.

Коли він поїхав? Я нічого не чула… А що було вчора?

Трендець! Аж сідаю…

В голові якійсь вінегрет. Потрібна допомога залу або дзвінок другу.

Набираю Дем’яна. Гудки йдуть, але він слухавку не бере. Повторюю спробу.

Можливо спить. Дивно.

Добре… спробую трохи пізніше. Прийму душ, зварю собі кави. Може проясниться в голові. Вирішую почати з кави. В останній момент знову передумую та вмикаю світло у ванній. Разом зі світлом вмикається лампочка в голові. Червона.

Спогади з’являються один за одним. І є бажання припинити цей процес, бо зі спогадами приходить розуміння… Жах! Можна тільки схопитися за голову.

Виникає бажання сховатися кудись від сорому. Але ховатися ж постійно все одно не вийде. Вдавати, що так і було задумано, теж дурість.

Потрібно вчитися контролювати свої емоції. Мені вже не п’ять років. Я вже доросла кобіта. Хіба можна було так поводитися?

З іншого боку, нащо цькувати та їсти себе, якщо все вже сталося? Головне, порозумітися із Дем’яном.

Потрібно терміново із ним зв’язатися, аби він не шкодував, що взагалі зв’язався зі мною. Не настільки ж я безнадійна? Набираю кілька разів. Знову безуспішно. А що я хотіла? Це ж потрібно було таке утнути?! Не дивно, що він не відповідає.

Можна спробувати зателефонувати Мирону.

Із ним мені щастить більше.

- Привіт. Що не спиться? Як самопочуття? Свято вдалося?

- А де Дем’ян? Він із тобою? Привіт.

- Невже згадала… - миттєво кидає в жар. Він знає?! – що люди спочатку вітаються?

Мені зараз не до жартів. Моє почуття гумору вчора добряче погуляло. Сьогодні відпочиває.

- То він із тобою?

- Він в лікарні.

- Як… в лікарні? – ледь не впускаю телефон. Намагаюся дихати. Не можу повірити, що із Дем’яном щось могло статися. Мирон у надто гарному настрої. Щось не в’яжеться. Не зважаючи на свій стан, я це вже розумію. - В якій? Що з ним?

- Ти ж сама його туди відправила.

- Я? Коли?

- Ох, Уляно… Сказав би я тобі, але не буду. Краще лягай та спи. Він тебе набере.

Не прощається. Просто кладе слухавку.

- «Спи!» - передражнюю його. Як я зможу зараз спати? Поки все не з’ясую, я спати спокійно не зможу. Дурень! І жарти в нього дурні.

Зараз би набрати когось із дівчат. Але вони сто відсотків ще сплять. І що я їм скажу? Розповім про свої вчорашні пригоди? Про все інше… точно нікому нічого говорити не буду.

Таки приймаю душ. Варю собі каву. І просто чекаю.

Чекати я навчилася. Колись це було майже сенсом мого життя.

Вчора я теж дочекалася.

Свого двадцятиріччя. Дзвінка Гордія. Спалаху ревнощів. Пригод на п’яну голову.

А зараз чекаю наслідків.

Будь ласка, дочекайтеся і ви разом із Улею)

Всім нам тиші! Бережіть себе та близьких!

Зустрінемося у вівторок. Не пропустіть наступну проду)