53 глава

Дем’ян

Дивлюсь у додаток. Вони майже на місці. Пара хвилин...

- Припини! Ти посміхаєшся, мов придурок.

- Не заздри!

- Ти б бачив себе! Чому тут заздрити? Тобі лікуватися потрібно!

- Стули пельку!

- Стули пельку… - передражнює. – Не хочеш ти чути голос свого розуму.

Таксі зупиняється. З нього виходить Лора, Мар’яна і нарешті… моя принцеса!

- Зникни… - поспішаю, аби швидше сховати її в своїх обіймах. Означити для всіх «моя». З’їсти ту червону помаду з її губ…

- Біжи, біжи… Так і втрачають… - чи є у фрази закінчення, не знаю. Я нічого не збираюся втрачати. Долаю останні метри. - Деме, віник забув! Ти бігаєш за нею, а я за тобою. Робити мені більше нічого! – в останній момент Мир вклинюється між нами. Мені суне букет, а до моєї дівчини сунеться сам. З подивом спостерігаю за вкрай офігівшим другом. - Привіт, Улю! З Днем народження тебе! Класно виглядаєш! – цілує її в щоку! Я в шоці. Уля теж. – Вітаю! Це тобі знадобиться, – сує розгубленій принцесі в руку конверт і щось тихо шепоче їй на вухо. Вже пориваюся відтягнути його, але він сам швидко відстороняється й відходить від нас на безпечну для нього відстань. - Все, я побіг, поки мене не вбив твій Отелло. Дівчатка привіт! – звертається до сестри з подружками, мимохідь підхоплює Мар’яну під руку й тягне до входу.

- Дякую, Мироне! – навздогін їм кричить Уля. Повертає до мене голову й посміхається. – Привіт!

- Привіт! – притягую до себе. Забуваю про букет. Весь зосереджений на червоній помаді.

- Квіти… - встигає пискнути принцеса, перш, ніж відповісти на мій цілунок.

- Як таке можливо? Ти сьогодні ще гарніша. Нереальна… - шепочу між поцілунками. Моя рука на її сідницях. Так я тримаю на місці сукню, аби та не підстрибнула вище. Принцеса й сама однією рукою притримує її за поділ. В іншій руці в неї конверт. Моя друга рука тримає букет. Ми знову обмежені. Місцем, де знаходимося. Людьми поруч. Обставинами. Єдине, чого хочеться, позбутися всіх обмежень. Сукні, яка підкреслює її тендітну фігурку, теж. Кольору шоколаду, вона дуже пасує їй. Під колір її волосся, очей, засмаглої шкіри. Тканина легко ковзає під рукою. Так само легко вона здатна зісковзнути, оголюючи бажане тіло… Потрібно зупинити фантазії. – Вітаю  тебе… - прокашлююся. Віддаю квіти. Обіймаю, не відпускаю від себе.

- Дякую… І я тебе вітаю… - її щічки червоні. Вона відчуває все, що робить зі мною. Я від неї цього не приховую. А їй прийдеться не відходити від мене, аби приховати від інших мою реакцію. Вона знаходить рішення. – Допоможеш із букетом? – посміхається, опустивши очі.

- Допоможу, - сміюсь та пригортаю за плечі. – Я трохи з’їв твою помаду…

- Ти знову трохи не з’їв мене… - сміється вона.

- Це правда!

Наше місце у ВІП-зоні. Ми з Миром співпрацюємо з клубом. Після того, як зайнялися власною справою, власник клубу - один з наших постійних клієнтів. Допомагаючи тоді вирішити їх проблему, ми залишили по собі непогане враження. Тому, коли запропонували наші послуги, начальник безпеки нас підтримав. Тож маємо тут деякі привілеї й з багатьма знайомі особисто. Це теж значно покращує якість сервісу та відпочинку.

Приємна компанія, в якій всі одне одного добре знають, класне місце, бажана дівчина поруч та передчуття здійснення бажань, створюють особливий вайб цього вечора. Навіть Тарас із Лорою не з’ясовують стосунки й поводяться добре. Можливо й на них подіяла ця особлива атмосфера й спогади, пов’язані із цим місцем. Я сьогодні щасливий й мені приємно бачити щасливими всіх поруч.

Принцеса презентувала мені класний гаманець, на якому красується жартівливий напис «Прийшов, побачив, оплатив», зроблений таким самим шрифтом, як і моє тату. Нарешті я зрозумів для кого Миро тоді зробив його фото. Мені трохи муляє налагоджений між ним та Улею зв’язок, що йде повз мене. Миро кпинить й приписує мені схильність до надмірних ревнощів. А Уля просто сміється.

Але вона й сама здивувалася та жартома погрожувала подругам розібратися, коли отримала парфум, який сама вподобала. Ще й сказала, що важко стає щось тримати в таємниці. Натякала на сукню. Але Миро її запевнив, що ця таємниця помре разом із ним, якщо сукня до того часу не розкладеться. Зробив йому попередження, аби припинив мене нервувати й щось шепотіти їй на вухо. Він же робить це навмисно. Бовдур.

Якщо бути відвертим, мені приємно, що ці двоє поладнали. Для мене це важливо.

Коли принцеса буде готова, хочу познайомити її з іншими своїми друзями. Про зміну мого статусу та наявність у мене дівчини вони ще не знають. Озвучу, коли зберемося наприкінці тижня в чоловічому клубі. Сподіваюсь таким чином з’їхати з теми й мати вагому причину більше не приєднуватися до їх виїздів із ціллю відтягнутися. Натомість планую поповнити компанію «каблуків».

Подарунок для Улі від неньок я залишив на потім. Його наявність вимагає деяких пояснень. Хоча Мар’яна ще вчора попередила мене, що сама візьме відповідальність за свій довгий язик. Виправдовуючи себе тим, що вона майбутній філолог і це фахове. Судячи із того, що сьогодні вона не менш балакуча, їй його не вкоротили.

Багато танцюємо. Принцесу з дівчатами надовго саму не залишаю. У такій сукні це небезпечно. Поки вони стрибають, намагаюся весь час тримати її в полі зору. Мені так спокійніше. А весь інший час маю за краще тримати її в своїх руках. Танцювати із нею мені в кайф. Вона теж відверто кайфує від нашої злагодженості.

Я вже близький до того, аби поїхати додому…

Мир з Тарасом ночуватимуть сьогодні у сестри. Батьки принцеси залишаться у бабусі. Маємо вибір, куди поїдемо ми.

Проводжаю поглядом свою принцесу. Вони із дівчатками відправилися припудрити носики. Хоч їх і багато, але Тарас за ними все одно нагляне. Має намір вкрасти потім Лору, аби поговорити. А мені панянки склали список побажань, з яким відправили до бару.

- Деме?! – окликають мене. Повертаю голову. Дивуюсь. Олег. - Оце зустріч! – він, посміхаючись, протискається до мене. - Привіт, друже! Радий тебе бачити!