52 глава

Уляна

Зранку дощило. На мій день народження рідко йшов дощ, зазвичай було сонячно. Так і сьогодні.

Прокинулася, щойно дівчата почали вовтузитися й вийшли з кімнати. Прийшлося вдавати, що міцно сплю, аби не зіпсувати сюрприз, який вони готували. Тихо лежала, спостерігаючи, як по склу скочуються краплі, наздоганяючи одна одну, зливаючись у потічки. Все, як і в нашому житті. Події змінюють одна одну, зливаються у потік, несуть наше життя або заносять.

Цікаво, мене зараз несе чи заносить кудись не туди?

Двадцятиріччя – черговий рубіж, перетнувши який стаєш безповоротно дорослою. Так я вважала. І як колись запитав мене Дем’ян, а чи дорослА я… То доросла чи ні? Із цим належало визначитися. Сьогодні.

Дем’ян… Крапля за краплею наповнював моє життя собою. Я вже увійшла в цей потік. Рухалася ним свідомо та повільно. Почувалася в ньому безпечно. Жодних порогів, відбійних течій, вирів. Тиха вода… Терплячий, розуміючий, уважний, люблячий, дорослий і дуже привабливий. А вчора особливо звабливий. Навіть зараз шаріюся, як згадую. Красиве треноване тіло. Міцні обійми. Впевнені рухи. Гарячі погляди. Палкі цілунки. І обіцянка…

Він не квапить, але впевнено веде за собою. А я випробовую не тільки його терпіння, але й себе. Не хочу помилитися і не хочу стояти на місці. Рухаюся в його потоці зі своєю швидкістю. Але напрямок задає він.

Вчора після озера він привіз мене до дівчат. Полуниця, черешні, фірмовий пиріг його бабусі прикрасили наш з дівчатами вечір й наповнили щемливим теплом моє серце. Певно, так виглядає турбота.

Дьома залишив мене з дівчатами й відмовився, аби я його проводжала навіть до дверей. Погрожував, що таки не втримається та утягне мене із собою.

Мар’янка проводжала його замість мене. Вони ще й про щось тихо переговорювалися. Певно, про щось домовляються.

Соня із Лорою багатозначно дивилися на мене. Всі чекали, коли за Дем’яном зачиняться двері. Поля сьогодні працювала у нічну, то ми були тільки вчотирьох.

Двері нарешті хлопнули. Наші дівочі посиденьки були відкриті.

- Ми вже думали, він тебе не привезе, - Лора підсунулася ближче й ущипнула мене за руку. - Колись вже, як тобі вдалося вирватися до нас? Чим ти його вмовляла?

- Та ніяк я його не вмовляла! – відірвала її руку та потерла свою. - Не вигадуйте!

- Він їй завинив, ось і привіз, - Мар’янка впала на диван поруч зі мною та зручно вмостилася, підібгавши під себе ногу. - Певно спокутує провину. Правда, люба?

- Вважаєш, він таки завинив? – мені було цікаво почути її думку.

- А хіба ж ні? Чи він тобі так нічого й не розповів? Ось вже!

- А можна й мені пояснити про що це ви? – Соня одна тут була ще не посвячена у деталі. Принаймні мені  дуже хотілося в це вірити.

– Соню, якщо вона нам нічого не скаже, я сама тобі про все розкажу. То що він тобі розповів? – Мар’яні таки сильно не терпілося.

- Ну, про те, що вони із друзями посиділи в спортивному барі, подивилися гру та потягнули по келишку, я знала ще в День його народження. Перший раз він телефонував із бару, бо десь на задньому фоні чути було крики та голос коментатора, - про те, що на задньому фоні ще чула й голос її брата, я не стала розповідати. Миро прокричав у слухавку, що останній раз такий нудний день народження в його друга був у дитинстві з аніматорами. І що він мені пробачає, що я зіпсувала такий день, але ніколи не пробачить, якщо я зіпсую життя його другу. Дьома вибачався за друга й списував все на його нетверезий стан, я перевела все на жарт. Але слова Мира я сприйняла серйозно. Я розумію його позицію й дуже рада за Дем’яна, що має такого друга. – Потім телефонував ще двічі – з таксі й з дому. Він провів свій день спочатку з родиною, а потім із хлопцями. І сам сказав, що розуміє моє бажання побути в суто дівочому колі…

- Чекай, а про Варю він тобі так нічого й не сказав?

- Про яку Варю? – Соня дивилась на нас по черзі. – Звідки вона взялася?

- Та нізвідки!

- Ось! Лора має рацію, та Варя взялася нізвідки… І, якщо наша Улька не прибере Дема до рук, то вони обов’язково знайдуться самі… Ти не смійся, не смійся! – Мар’яна так смішно супиться та ще й закладає руки на грудях, що до мене приєднуються подруги. Сміємося вже разом, а мала біситься. – Дуринди! Ну чого ви регочите?! І вони туди ж! Та ну вас! – бере шматок пирога й починає посилено пхати його до рота. Наслідуємо її прикладу.

- У-ум! Смакота! – тягну та облизую пальці. – Маню, не сердься! Я дуже вдячна, що одразу попередила мене про ту Варю. Чесно – чесно! Якщо б не ти…

- Якщо б не я… та Варя й далі б сиділа й жерла твого хлопця очима, а наші матусі тихо б з цього потішалися. Бачила б ти їх обличчя, коли вони дізналися про тебе!

- Щ- що?! – давлюся полуницею, яку не встигла проковтнути й кашляю, витираючи сльози. – Дем’ян сказав батькам? Він же мені обіцяв… зачекати…

- То не він! – зневажливо маше рукою. – Це я… я їм про тебе сказала.

- Ти? – промовляємо із Сонею майже одночасно. Лора не дивується, роблю висновок, що вона вже про це знала.

- Так, я! Мені що потрібно було й далі мовчки спостерігати за цим захопливим процесом сватання? Та ти мені ще й подякувати повинна.

- Ага, дякую, сонечко, за твій довгий язик! – саме його вона мені зараз і демонструє.

Дивно, що Дем’ян нічого про це мені не розповів. Батьки знають, а він мені так нічого й не сказав. Він би й про цю Варю мені теж нічого не сказав, не запитай я сама.

- Як тобі Варя? Чому нічого не розповідаєш?

- Мар’яна таки розповіла? – він підняв брову.

- Так. Сказала, що ду-у-же гарна дівчина. Висока, струнка, довгокоса, блакитноока…

- Я не розглядав. Радий, що Мар’яні вона сподобалася!  -  широко посміхнувся, а мені захотілося його чимось стукнути. Не розглядав він! Ще б сказав, що й не дивився…

Якщо б не Мар’яна, я б про цю Варю так і не дізналася. Цікаво, скаже Дем’ян щось про батьків чи знову самій запитувати?