51 глава

Уляна

- Проти, принцесо. Звісно, я проти, бо теж хочу… приймати участь.

Швидко позбавляється футболки. Кидає її прямо на траву. Дивиться із викликом, ніби запитує: «Ну, що? Продовжиш чи як?» Куточки губ зухвало підстрибують вгору. Очі… вони значно потемніли та небезпечно блищать. Долонями демонстративно ковзає в передні кишені джинсів, великими пальцями зачепившись за шлівки для ременя.

Це виклик. І я вже зовсім не така смілива, як хвилину тому.

Але здаватися не збираюся.

Дивлюся у темні вира й веду долонями вздовж його напружених м’язів живота. Кінчиками пальців пірнаю під пояс, пучками торкаюся резинки білизни. Це для мене, немов стоп-лінія. Зупиняюся. Мої руки відновлюють рух вгору.

Його розчарований видих й примружені очі. Відповідь на мої дії.

Скільки разів я його ще розчарую? Цей точно не останній.

Я зовсім не така смілива, якою хочу здаватися. Але зупинятися ще рано. Очі не опускаю. І не тому, що хочу спостерігати за кожною емоцією. Мені просто страшно дивитися на те, що збираюся робити. Просто боюся, що не вистачить сміливості, навіть на це й в останній момент я злякаюся та передумаю.

Великими пальцями повільно спускаюся вниз, вкладаю їх поверх його, що тримаються за шлівки. Погладжую. Іншими знову пірнаю під пояс. Обхопивши його цупку ткану, ковзаю руками до застібки, легко дряпаючи нігтиками тіло. Дем’ян видає низьке гарчання, а за ним попередження.

- Ти зараз дограєшся…

- Ти ж сам просив… Мені зупинитися?

- Не здумай!

Ґудзик-болт з першого разу не піддається. Розстібнути його виявляється складніше, ніж здавалося. Хвилююся й руки від цього стають дерев’яними. З третьої чи четвертої спроби нарешті мені вдається. Хочеться прибрати руки, але їм потрібно ще впоратися із «блискавкою». Тканина в цьому місті натягнута до максимуму. Мені щастить зробити все із першої спроби. І це тільки завдяки досвіду… швачки.

Під важкістю чоловічих рук, пояс джинсів опускається нижче, відкриваючи погляду косі м’язи, темну доріжку, резинку боксерів… і під ними те, що натягувало цупку тканину. Швидко відводжу погляд. Обличчя палає. Вуха та долоні горять, наче обпечені.

- Я ледь не… помер.

Дьома струшує головою та притягує мене до себе. Одною рукою тримає, іншою легко тягне за зібране у хвіст волосся, примушуючи підняти обличчя. Впивається у губи. Цілує наполегливо, покусуючи за нижню. Штовхається стегнами. Дає відчути те, на що я так і не наважилася подивитися.

Моя футболка може повторити долю його. Але за мить до цього я блокую процес й не даю її зняти.

- Не потрібно. Тут же поруч люди… - тільки зараз помічаю, що стою навшпиньках, руками вчепившись у його шию й втиснувшись в міцне тіло.

- І що вони плавають в одязі? – голос хрипкий, як при хворобі.

- Ти хочеш продемонструвати їм мою білизну? Я ж без купальника. Пам’ятаєш?

- Вдягнемо на тебе мою футболку і в ній плаватимеш. А зараз я збираюся стягнути з тебе все зайве.

Заперечливо хитаю головою. Опускаюся на повну стопу.

- Зараз я візьму твою футболку й піду в машину перевдягатися.

Роблю крок назад. Обійми слабшають, мене неохоче відпускають. Сам подає мені свою футболку, але в останній момент не дає її взяти.

- Підемо разом. Мені теж потрібно вдягнути плавки. Ти ж хотіла стриптиз?

- Хочеш спростити собі задачу чи зіпсувати мій подарунок?

- Хочу збільшити кількість у попередньому замовленні.

- Тільки не на шкоду якості. 

- Хтось таки добалакається сьогодні! - зморщую ніс та показую йому язика. - Нумо, йди сюди!

Намагається схопити мене вільною рукою. Скрикую та підхопивши його футболку, чимдуж несуся до машини. Ступні коле колюча трава, дрібні гілочки та камінці. Все це гальмує рух.  А Дем’яну не заважають навіть розстібнуті джинси. Він легко наздоганяє та перехоплює мене біля автівки.

- Моє водійське сидіння, твоє – заднє. Але я дивитимусь.

- Добре, що вирішив чесно зізнатися.

- Чесно попередив. Думаєш, для чого потрібно в салоні дзеркало заднього виду?

- Невже для того, щоб підглядати?

- Для безпеки… та кращого огляду… - підморгує та сміється. – Буду оглядати тебе через нього. Так для тебе безпечніше. – закочую очі. Відійти не встигаю. - Стій! Допоможу! - хапається за пояс моєї спідниці та за неї притягує до себе. Вправно розстібає застібку. – Білизну теж знімай… бо теж допоможу, - підштовшує до прочинених задніх дверей. Отримую легкий ляпанець долонею по сідницях, коли відвертаюся. Зойкаю та встигаю легко вдарити його по руці, поки він її не прибрав.

- Ох, принцесо, ти ж пам’ятаєш чим я себе втішаю? Там вже такий список…

- Ой, хто б це погрожував… - швидко влізаю в автівку й захлопую двері.

- Не здумай мені показувати свого язика! Це останнє попередження…

Хочу зробити наперекір, але так і зависаю з відкритим ротом.

Дем’ян повільно стягує джинси. Тягнеться за наплічником, витягує плавки, кидає їх на сидіння. Дивиться.

Червонію та відмираю.

Надія на те, що встигну перевдягнути футболку, поки Дем’ян не буде мене бачити, не справдилася. Він не відводить від мене погляду, як і я від нього, а часу, поки сідає на сидіння, мені не вистачає.

Ніяковію, розуміючи, що він дійсно не збирається відвертатися. А від того, як він на мене дивиться, нічим стає дихати. Намагаюся сховати очі. Все одно не виходить. Салон не такий вже й великий. А я не така вже й не зацікавлена…

Як там кажуть: «Очі бояться, руки роблять». Десь приблизно так і у мене.

Поспіхом стягую футболку, пірнаю у футболку Дьоми й тільки тоді стягую через ноги спідницю. У моєму виконанні це мало схоже на стриптиз. Ось на водійському сидінні саме він… Там процес роздягання та одягання дуже повільний. Як навмисно. Ні, він навмисно повільний.

Відкидаю спідницю та збираюся вже виходити назовні. Там свіже повітря…