50 глава

Дем’ян

Долаю сходинки, перескакуючи через одну.

Поверх за поверхом.

Високо забралася моя принцеса. Ліфт не працює.

Мене жене бажання швидше її побачити, стиснути в обіймах та не відпускати. А ще нарешті отримати свої привітання та обіцяний подарунок. І багато чого ще хочеться…  Із нею бажання та фантазія працюють, мов навіжені, 24/7.

Долаю черговий проліт. Затискаю кнопку дзвоника. Відпускаю, коли чую клацання замка.

М-м-м, який у нас халатик! Моя принцеса!

- Дьома? – така розпатлана та розгублена.

- Йди до мене! – захоплюю губи.

- Чому не сказав що приїдеш? – тулиться, оповивши руками мене за талію. – Думала, зустрінемося вже завтра.

- Вже завтра ти будеш на рік старша. Нащо так довго чекати, цілий рік? Хотів ще сьогодні уважно тебе роздивитися, аби завтра помітити зміни.

- Вважаєш, що за ніч я здатна сильно змінитися?

- За ніч я здатен звихнутися, знаючи, що міг тебе торкатися раніше й не скористався нагодою. Я скучив за тобою.

Обхопивши її личко долонями, погладжую великими пальцями вилиці, щічки, торкаюся маленьких вушок. Сама лине за пестощами.

- Зайдемо… Батьки вдома. Хтось зараз вийде подивитися, чому не повертаюся. Ти голодний?

- Дуже небезпечне запитання… Я дуже голодний, - ще раз цілую. Прибираю руки. Роблю глибокий вдих. Відстороняюся. А хотілося б прирости. Намертво. Щоб вже нікуди й ніколи.

- Так, зайдемо. Привітаюся, а ти вдягайся. Я на машині, трохи покатаємося. Ти ж знайдеш для мене час?

Коротко вітаюся із батьками та йду. Почекаю принцесу в машині. Не хочу нікого напружувати через свій невчасний візит.

Новину, що в мене є дівчина та почуття до неї, моя родина зустріла з ентузіазмом. Вони зраділи й наполягали на можливості швидше познайомитися.

Мар’яна відпрацювала на всі сто. На правах подруги видала стільки інформації про Улю. Склалося враження, що вона готувалася до цього дуже ретельно. Батьки не розпитували мене, бо знали, що сам я обмежуся тільки загальною інформацією й жодних подробиць не буде. Інша справа це ходяче… непорозу… довідкове сховище. Вибовкала й те, що у принцеси за два дні день народження і що я просив у них із дівчатами допомоги, аби визначитися із подарунком. Звісно, що мова не йшла про особистий подарунок, який замовила для себе моя непередбачувана. Про нього знав тільки я.

Дівчата порадили подарувати їй парфуми. Мар’яна шепнула, що це в моїх інтересах, бо зі старим улюбленим ароматом Улі краще б вже попрощатися. Пояснювати щось ще, було не потрібно. Добре розумів про що йдеться.

Єдиний раз я купував жіночі парфуми разом із батьком. Мені було тоді років вісім і ми хотіли порадувати маму. Не знаю, як порадувати, а здивувати нам її вдалося. Куди потім подівся цей солодкий одеколон, який я обрав, вже не пам’ятаю. Потрібно буде запитати. Спогад викликає посмішку.

Зараз я вже розумію, що підібрати аромат важко – він повинен не тільки подобатися мені, а підійти та сподобатися принцесі. Її подружки зглянулися наді мною та обіцяли допомогти. Під час шопінгу, каже Мар’яна, вони всі разом добре розважилися в одному з магазинів відомої мережі преміальної косметики та парфумерії. Магазин цієї мережі ми в день від’їзду якраз і планували відвідати, аби придбати уподобаний Улею аромат. 

Мама із тіткою Сніжаною із захопленням слухають цю історію. Якщо б не вони, мені б точно ніхто не розповів всіх деталей. І, якщо б не вони, я б мав тільки аромат для моєї принцеси і можливість приїхати до неї на дві години раніше. Але не привіз би додаткових подарунків від родини.

Під час обговорення парфумів, у неньок виникла ідея приєднатися до нас і теж придбати деякі засоби косметики для моєї дівчини. Приєдналися та обрали. Бабуся спекла свій фірмовий пиріг, а батько передав ящик полуниці. Від черешні я хотів відмовитися, посилаючись на те, що в них на дачі своєї вдосталь, але в останній момент передумав. Маю невеликий кошик й черешень. Ці дві ягоди звели нас разом…

А ще маю невеликий подарунок від бабусі особисто для Марії Григорівни. І план на сьогоднішній вечір маю.

- В машині так пахне полуницею! – всідається на пасажирське сидіння, глибоко втягує повітря й заплющує очі. – У-ум-м. Обалдіти!

Тягнуся до неї. Поцілунок неквапливий й смачний.

- Ось це обалдіти! – коротко цілую її ще раз.

- Куди поїдемо? – допомагаю застібнути пасок й ще раз цілую.

- Трохи покатаємося й до дівчат. Подружки на тебе вже чекають. Але спочатку я вкраду тебе для себе.

- Вкради… - дивиться на мене та посміхається. А в мене волосся на потилиці встає дибки й пучки пальців поколює в передчутті.

Всього у парі кілометрів від дому принцеси знаходиться озеро, туди й їдемо. Сонце скоро вже заходитиме. Ще один яскравий захід поруч із нею.

Якщо нам пощастить та народу буде не багато, знайдемо місце, щоб можна було поплавати. Навмисно нічого не казав про купальник. Такий я підступний.

- То ми на озеро? – здогадується, щойно звертаємо з дороги. – Шкода, я купальник із собою не взяла. Водичка, певно, те-епла-а… - мрійливо тягне та скрушно зітхає. - Чому не сказав?

- Навмисно, - здивовано підкидає брову, бачить мій хижий погляд й мружиться.

- Ага… я ж так і не привітала тебе особисто… - закушує губи й розуміючи хитає головою. – Тільки ж сьогодні не вийде.

- Чому ні? Вже не можу дочекатися! – під’їжджаємо до озера. Потрібно обрати, в яку сторону їхати, залишатися на цьому березі чи через дамбу переїжджати на інший. Машин небагато. Поодинокі рибалки та компанія, що вже збирається їхати. - Дивись, он місце непогане. І у воду захід є… То що сюди чи далі поїдемо?

- Можемо там трохи далі під деревами стати.

Зупиняю машину, принцеса відразу поспішає до води.

- Тепла! – сповіщає, плескаючись у ній рукою.

Кидаю рушник та плед на товсту гілку верби, що прихилилася до води й теж знімаю взуття. Поки брав речі з машини, Уля вже встигла скинути свої улюблені білі кеди. Із ними в нас теж пов’язаний цікавий момент. Посміхаюсь.