49 глава

Дем’ян

- Варю, дитино, дуже раді тебе бачити! – після того, як привітала мене, мама одразу звернулася до нашої попутниці й тільки після цього вже схопила в обійми Мира.

- Хлопці, ви молодці, що запросили її до нас! – мене ж навпаки вже обіймала тітка Сніжана. – Вітаю тебе, любий мій! Із Днем народження! Ну й здоровезні ви вимахали! Але для нас ви завжди залишаєтеся нашими хлопчиками, хоча вже й своїх скоро матимете!

- І не кажи! Виросли діти, аж не віриться… Варюшо, а в тебе хлопець є? – поки ми виймали з машини речі, а Тарас змінив мене в обіймах своєї мами, моя вже знову перемкнулася на дівчину. Що та їй відповіла, було не цікаво. Але дуже смішно було на це дивитися.

Тарасу хтось зателефонував. Неньки захопили у свій полон гостю й потягли в дім. Миро прицмокнув та похитав головою, а я закотив очі.

Із самого початку ми запідозрили якусь підставу з цією дівчинкою-кульбабкою. Але неньки перевершили себе! Вони так натурально здивувалися, що ми припхалися разом із нею!

Вистава була погано зрежисована, гра акторів теж була поганою. Ані моя мама, ані Мира не були гарними актрисами. Залишалося тільки єдине питання. Ця Варя була глядачем, якому не пощастило придбати квиток на вже означене сценарієм місце, або вона заздалегідь пройшла відбір та погодилася на цю роль?

У будь-якому разі у збіг повірити було важко.

Ми привозимо дівчину до неї додому, дорогою телефонує її мати й каже, що вимушена кудись терміново поїхати, а в самої Варі випадково з собою не виявляється ключів. Невже в місті немає рідних та друзів, у яких вона б могла почекати, поки по неї приїдуть, а зі всіх знайомих тільки ми? Нас і знайомими не назвеш. Інше питання, звідки її так добре знають неньки, бо жоден із нас про цю дівчину нічого не чув. Впевнений, що на всі питання можна знайти відповіді. Ось тільки чи матимуть бажання ними поділитися організатори?

На Тараса ми скинули почесний почет та обов’язок показати гості подвір’я, а самі приєдналися до матусь, які клопотали на кухні.

- Дякую за подаровану виставу, але театр – то не ваше. От у готельному бізнесі ви - профі! - промовив, перехопивши в Мира пляшку з водою. Обидві матусі здивовано підвели бровки, але заперечувати нічого не стали. Тільки перезирнулися.

- Погодьтеся, гарна ж дівчинка? Ми й батьків її добре знаємо, - зробила чергову спробу стати свахою мама.

- Пам’ятаєте, коли ми з Демом були малі й постійно тягнули додому кошенят та цуциків? – Мир вже примостився на високому табуреті й відібрав ножа в матінки. Я тим часом дістав ще один та поставив цибулю між нами. Вже зрозумів до чого він хилить й стримувався, аби не зареготати. Він підморгнув, а я продовжив.

- Точно! – на підтвердження тицьнув в його бік цибулею. - Тоді ми були впевнені, якщо тваринку непомітно занести або вона сама швидко заскочить всередину, то її вже ніхто не вижене. Ви ж тоді нас самі запевняли, що ця схема так не діє.

Стримуватися далі й зберігати серйозне обличчя вже не вдається. Починаємо реготати, неньки підтримують своїм сміхом. Сподіваюсь, нам вдалося донести до них свою думку й заплановане сватання помре ще ненародженим.

Коли батько привозить бабусю, ми із хлопцями вже розпалили мангал. Шашлик вже нанизали й чекаємо, коли прогорять дрова. Овочі гриль вже всі майже готові. До приїзду дядька Івана, який поїхав зустріти дівчат на вокзал, шашлик теж повинен бути готовий. Не знаю, чи захоче до нас приєднатися Лора, але я зателефонував й запросив її особисто.

Привітавшись й трохи поспілкувавшись із нами, бабуся приєдналася до жіночої частини нашої родини, що чаклувала на кухні разом із нашою несподіваною гостею.

Лора так і не приїхала, проте виски Мар’яни, переконаний, чули всі сусіди вверх та вниз по вулиці. Вона почергово повисіла у всіх нас на шиї. Мені, як імениннику, дісталося найбільше її уваги. А ще її цікавили наші подальші плани з принцесою та кілька організаційних питань з приводу неділі.

Коли Мар’яна побачила Варю, що допомагала накривати на стіл у альтанці, вона затнулася на півслові.

- Чому не попередили, що в нас гості? Ні, ну ви нормальні?! Це що твоя? – звернулася вона вже безпосередньо до Мира, вказуючи підборіддям на дівчину.

- Ми ще із Демом не вирішили чия із нас…

- Що?! – мала лютувала, а бідна Варя аж підскочила й повернулася на звук. – Серйозно?! Ви береги зовсім поплутали? Та ви хоч… та ви…

- Вгамуйся, він жартує! – Тарас вирішив зупинити торнадо, що тільки почав набирати обертів. – Це донька якихось мамчиних знайомих. Чекає тут сво…

- Свого вироку вона тут чекає! Ви що вважаєте, що я досі мала й мені можна лити у вуха будь-яку фігню?!

- Гальмуй, доросла! Збав оберти й слідкуй за словами, ти ж майбутній філолог ще й на підвищеній стипендії! – Миро сміється й це ще більше дратує сестру.

- Та, ну вас! Дурні! – махнула на нас рукою та. - Поводитися, як діти! Піду краще до бабусі… поговоримо, як філолог з філологом…

За столом всі жартували, перемовлялися та згадували всілякі кумедні випадки з нашого дитинства. Атмосфера була дуже тепла, як буває зазвичай, коли ми збираємося родиною. Коли я вже остаточно розслабився й навіть забув про невдалу спробу матінок, в гру вступила Мар’яна.

- Може вже чай питимемо? Я торт привезла. Дуже вже хочеться спробувати та порівняти, чи дотягуємо ми з подругами до вашого фірмового медовика, мама Христя, або нам із вашою майбутньою невісткою прийдеться у вас трохи повчитися, - дивиться так невинно, поганка, на мою матінку й не кліпає. І, щоб вже ніхто не списав її спіч на жарт, додає. – Уля дуже старалася, бо знає, як Дем любить цей торт.

Мама розгублено дивиться на мене, а потім на Мар’яну. А наша Олеся Степанівна, яка сидить поруч із плюгавкою, із цікавістю за всіма спостерігає. Я теж беру приклад із неї. Поки що теж мовчу. Ну, і Мира у відповідь теж штовхаю під столом ногою. Першим знаходиться батько, він слів ніколи не позичає.