47 глава

Дем’ян

Сиділи на вулиці вже близько години. Уля відмовилася лягати спати, її сестра дати нам спокій, а я їхати. Тому ми знайшли прихисток навпроти будинку на лаві під деревами. Вмостив принцесу до себе на коліна й ловив кайф від її близькості.

Улини батьки були дуже здивовані, коли повернулися зі своїми гостями з аеропорту посеред ночі й застали нас разом біля свого під’їзду. Ми побачили їх автівку, щойно вона під’їхала й підійшли.

Знайомство було швидким, а моїх пояснень, що я вже викликав таксі й воно ось-ось під’їде, було достатньо, аби уникнути зайвої незручності. Ми запевнили всіх, що Уля за п’ять хвилин повернеться додому. Вчасно, як і обіцяв, доставив її на поверх, цілуючи й не відриваючись від неї ані на секунду. Сам спустився та залишився чекати таксі, яке викликав, щойно батьки пішли.

Пару годин використав для сну, першим автобусом поїхав. Мира застав вже за роботою. 

- Добре, я тебе почув. Так, я йому передам. І я тебе.

Закінчую розмову із мамою. Поки не забув, повертаюся в теплицю, в якій чаклує Миро.

- Сказали нагадати тобі зателефонувати якійсь Варі. Хто вона? – він відволікається від ноуту й куйовдить своє й так розтріпане волосся.

- Щоб я так знав. Неньки попросили забрати внучату-знайому-родички-племінниці-сусідки-якоїсь тітки.

- З її складного родоводу я так і не зрозумів, куди й навіщо цю чергову потенційну знайому тобі потрібно забрати?

На відміну від мене, він полюбляє складні конструкції.

- Не мені, а нам! Нам її потрібно буде забрати з гуртожитку в Полтаві. У цієї Варі проблеми. Щось з ногою. Тому вона стане нашою з тобою проблемою. По дорозі потрібно буде завезти її додому.

- А з якого… часу ми підробляємо службою доставки? І де ми її подінемо, якщо з нами їдуть Тарас, Лора та ваша балакуча сестра?

Під час нашої розмови Миро постійно відволікається та кидає погляди на монітор, тому сидить до мене впівоберта. Але зараз встає та проходить до виходу з теплиці. Виходимо з неї разом. Він розминає шию.

- З нами їде тільки Тарас. У них з Лорі чергове загострення, знову там щось не поділили. Мар’яна сповістила… Дівчата поїдуть поїздом. 

- Зашибісь! Я так багато всього пропустив?

- Останнім часом ти пропускаєш повз себе все, що не стосується твоєї принцеси.

- Ти перебільшуєш! – посмішка сама лізе на обличчя, бо гріє сама згадка про неї й це «твоя».

- Та, невже?! Ще скажи, що не кинув мене заради неї! – він теж кривувато посміхається та штовхає мене в груди. - До речі, вона ще не передумала?

- Не передумала. Вона не поїде.

- І ти батькам теж нічого не говорив? – підтискаю губи та хитаю головою. Я ще не казав батькам про Улю й про те, що ми разом. Вона просила не поспішати. Їхати з ними знайомитися теж відмовилася. Запланована поїздка до них на мій день народження, як додатковий привід та важіль, теж не спрацювала. – Дарма. Дивіться… може так статися, що раніше, ніж Уля отримає свою сукню, батьки самі знайдуть тобі дівчину. Хоча б цю Варю…

- Кого? 

- Нікого. Йди, працюй! – регочимо та розходимося.

Вважав, що без неї дні тягнутимуться. Вони пролітають.

В понеділок більшість людей святкує державне свято та відпочиває, а ми гаруємо. Всі наступні дні також.

Даю можливість Миру відновити нервову систему, всі контакти із робітниками та представниками замовника беру на себе. Він й так вже достатньо комунікував. Тому  зараз здебільшого займається налаштуванням обладнання й технічними питаннями. Закінчити тут потрібно за три дні. Тому так.

Роботи вже на завершальному етапі. І аби все залежало виключно від нас, закінчили б ще до мого від’їзду. А так… Наступного разу вже будемо враховувати такі нюанси й людський фактор та не будемо припускатися деяких помилок. Це досвід й він здобувається не завжди легко.

Хочеться швидше закінчити всі роботи, які потребують нашої безпосередньої присутності, й поїхати, аби мати можливість зосередитися на наступному. 

Наступне замовлення маємо від аграрного підприємства, що знаходиться неподалік від батьківського. Ще потрібно буде навідатися в одне фермерське господарство з прицілом майбутньої співпраці. Користуючись нагодою, заїдемо й в наші теплиці. До вечора суботи всі дні розписані.

Як би не втомлювався, завжди чекаю на наш вечірній, а за фактом, нічний зідзвон. Мені життєво необхідно чути її голос, сміх та дихання, мати можливість спілкуватися, обмінюватися новинами, думками, побажаннями доброї ночі. Вловлювати та всотувати реакцію на мої дуже відверті зізнання, фантазії або пропозиції. Насолоджуватися всім цим. І чекати неділі.

Цього року мене першою привітала принцеса. Ми все ще розмовляли із нею, коли розпочався новий день. Вона заспівала для мене, а трохи пізніше до неї приєдналися подруги. Це було несподіванкою, вона нічого не казала про те, що ночує в них. Дівчата побажали мені здійснення мрій й знову залишили нас сам на сам.

- Я теж бажаю тобі здійснити всі свої мрії! Нехай твої крила будуть сильними й надійно тримають, аби витримати будь-яку негоду й підкорити небо. І нехай воно буде мирним! З тобою поруч є надійні друзі та родина, нехай так буде завжди. Будь собою й  будь щасливим!

- Тільки з тобою… - доводиться набрати повітря, щоб якось вирівняти дихання. - Ти і є мої крила! Я кохаю тебе, принцесо.

Її важкий видих та збите дихання.

- Вже скучила… за тобою… дуже, - хвилюється.

Зараз, аби бути щасливим мені вистачає й цього зізнання. Вірю, що всі інші теж ще будуть.  І я їх обов’язково дочекаюся та почую.

Засинаю знову із телефоном. Прокидаюсь від запаху кави.

Сьогодні Миро виглядає цілком пристойно. Не те що минулого року. Він в звичайних шортах.

Кава парує на столі недалеко від мого ліжка, а поруч із нею два здоровезні бутерброди. Просто гігантські. Один із них із запаленою свічкою. Креативщик.