46 глава

Дем’ян

Намагається не зустрічатися зі мною поглядом. Дивиться будь-куди, аби не на мене. Все ж було нормально. Що знову?

Я не можу влізти їй в голову й здогадуватися теж не буду. Потрібен діалог. Останнім часом нам це вдається.

Роблю спробу розрядити обстановку. Жартую. Трохи провокую.

Мені звичніше мати справу з колючками. Тоді її емоції більш зрозумілі, ніж коли вона закривається та йде в себе.  

Не будемо ускладнювати.

Куди вже більше?

Збирається в душ. Мені теж туди терміново потрібно.

З річкою було простіше. Жоден дозвіл був не потрібен. Вже звик до спільних водних процедур. Тіло добре пам’ятає її близькість.

Важко тримати відстань та зберігати спокій.

Жартую, вмовляю, провокую. Пропоную…

А вона не тільки провокує. Вона зваблює. І не має жодного значення, робить це свідомо чи не усвідомлюючи. Вабить.

Вже добре знайомим мені жестом стягує з волосся гумку. Закидає голову назад, струшує нею, розпушує волосся рукою. Воно ховає від погляду її шийку, вкриває лопатки. Темні хвилі перекочуються та лоскочуть їй плечі.

Моєму тілу теж подобається їх на собі відчувати – і сухі, і вологі.

Чекаю відповіді. Відмови я точно не переживу… 

- Гаразд. Допоможеш помити мені волосся?

Два кроки. Притискаю до себе. Вкладаю долоні їй на живіт.

- Тільки волосся? – наскільки далеко зможемо зайти, залежить від неї. Ще не готова. Але варто спробувати. - Згоден! А ти що не будеш роздягатися? Ми ж намочимо твій одяг. Обов’язково… намочимо.

Весь час утримую її погляд в дзеркалі. Не відводить.

- Нічого страшного. Я планую скористатися твоїм. Ти ж поділишся?

- Всім, чим забажаєш…

Сухим чи мокрим ми його все одно скинемо. Ми обоє це знаємо. Не сьогодні, так наступного разу.

Повільно подорожую пучками правиці від маленької долоні до плечика, а губами шийкою. Вона сама оголює її для мене, перекинувши волосся на ліву сторону й притримує його рукою. Дзеркало ловить, як вона прикриває очі. Ловлю кайф від її реакції, а губами перехоплюю видих. Цілую. Повертаю до себе обличчям. Підіймаю. Дзеркало фіксує деталі. Одна деталь, яку я ніяк не очікував побачити зараз, маленькою яскравою плямою, чіпляє око.

Схоже, хтось засмутиться і буде соромитися. Вже трохи її знаю.

Знову цілую. Кутики губ, скроні, кінчик носа. Не хочу, аби цей зарозумілий похнюпився. Опускаю на підлогу.

- Знаєш, чим я втішаю себе?

- Ти збираєшся розповісти про процес… в деталях? – мені подобається хід її думок.

- Впевнена, що ти хочеш це почути, а не побачити, погана дівчинка? Ай-йа-йай! – в неї загораються очі. Обмежена кільцем моїх рук, не може відсторонитися.

- Чому одразу погана? Хіба не ти це запропонував? - вона до біса приваблива, коли ніяковіє та опускає очі, а ще червоніє. – Вибач… я не… - так і не продовжує.

- Нема за що вибачатися. Я вже казав тобі, що ми будемо рухатися зі швидкістю, комфортною для нас обох. А я обіцяю, що все-все тобі обов’язково пригадаю.

- Занотовуєш?

- Я все це уявляю, принцесо… і доповнюю тим, що ти не хотіла б побачити. Чи все ж таки хотіла? Зізнавайся!

- А якщо скажу, що хотіла? – брівки вгору, щоки палають, ще й пальцем тицьнула мені в груди. Наважилася?

- Добре подумай, перед тим, як відповісти. То як?

Уляна

Мій телефон вже вдруге розривається, кинутий ще в коридорі або залишений на кухні. Нервує. І мене, і Дем’яна. Не дає зосередитися.

Питання так і висить у повітрі. На нього потрібно дати відповідь. Дем’ян на неї чекає.

Телефон нарешті замовкає. І тільки на декілька секунд настає тиша. Її порушує вже телефон Дем’яна.

- Потрібно відповісти. Це твоя мама.

Я й сама вже здогадалася. В мене на маму встановлений особливий рингтон. В Дем’яна, виявляється, теж. Щось сталося, якщо вона телефонує так наполегливо. Хвилин із сорок тому ми розмовляли. Телефонувала їй, аби запитати як вони доїхали, сказати, що ми теж вже в місті й попередити, що додому приїду вранці. Останню новину мама сприйняла важко, прокоментував її тільки одною фразою: «Дуже погано». Для мене й цього виявилося достатньо, аби відчути себе винною. Мама завжди небагатослівна, коли хоче влучити в ціль. Вона вміє і їй завжди вдається. Я теж володію таким «даром», це в мене успадковане.

- Я відповім, - беру слухавку. – Так, мам.

- Улю… - видихає вона. – Ти чому не відповідаєш?

- Десь кинула телефон, - на диво, мама ніяк це не коментує.

- Давай-но, швидко додому! Щось приготуєш. Оля тобі допоможе. Ми з татом поїдемо в аеропорт. Рейс перенесли… Не затримуйся! Чуєш?

- У-гу, чую… - розмова закінчена.

Мамине невдоволення зрозуміле. Вона тільки вчора зранку повернулася з відрядження й потребувала часу для відпочинку. Сьогодні теж ця поїздка за місто. Завтра зустрічати та приймати гостей. Вона розраховувала на мою допомогу, як завжди, склала свій план, а я його зіпсувала.  А тут ще й зміна рейсу…

Дем’ян стоїть поруч. Впевнена, що всю нашу розмову він добре чув. Все одно промовляю для нього.

- Дядько з тіткою прилітають раніше… Мені потрібно додому.

- Звісно…

- Ти ж не ображаєшся? Мені самій це не подобається, але мушу їхати, – по виразу обличчя не можу прочитати емоцію.

- Ні, Уль… я все розумію. Але хочу почути твою відповідь і ще обіцянку… Наступного разу я обов’язково вимию тобі волосся. Так же? Принцесо, так?

- Ти… ти поводишся нечесно… Це дуже підступно ставити так питання! Хочеш, аби я зараз погодилася? І це означатиме, що на обидва твої питання я скажу «так».

- Саме так, моя прониклива. Саме цього я й хочу. То що? Твоя відповідь?

- Моя відповідь… - я не збираюся тримати інтригу, просто збираюся із силами. - Так.

- Ти добре подумала? Відмовитися потім шансу в тебе не буде.