45 глава

Уляна

Домовитися із собою виявляється важче, ніж переконати когось.

Тиждень, як і наш відпочинок, закінчується.

Все колись закінчується. А все добре та приємне чомусь минає надто швидко.

Перебування за межами міста сприймається, як перебування в іншій реальності.

Це вже не вперше. Будь-яка поїздка має такий ефект.

В цій іншій реальності я майже не маю сумнівів та проблем.

Все це повернеться до мене з поверненням у місто. І все в мені противиться цьому. Хочеться відтермінувати цей момент. Хочеться залишити цей спокій та не полишати це місце.

Стає значно легше, коли приїздить з батьками бабуся.

Скучила за нею. За її посмішкою, обіймами, все розуміючими та люблячими очима, за її мудрим та проникливим поглядом. Саме вона знайшла рішення та обрала найбільш м’який спосіб.

Мені не потрібно відпускати Дем’яна й весь день налаштовуватися самій на повернення в місто. Ми з ним можемо разом зібратися та повернутися теж разом.

Можливо, я себе обманюю, але мене влаштовує ця омана. Мені в ній спокійно та добре. І, будь моя на те воля, я б воліла не повертатися додому і взагалі в це місто.

Але я надто його люблю… Своє місто.

І щоб не сталося в моєму житті, які б зміни в ньому не відбувалися, місто стоятиме й залишиться таким, яким було завжди.

Найкращим містом і місцем, куди завжди повертаються.

Тут я народилася й моя любов до нього зростала разом зі мною.

В цьому місті живуть люди, яких я люблю, мої друзі та мої рідні.

Я обожнюю його ритм. Знаю як воно звучить голосами гамірної та невтомної молоді, що поспішає на навчання, бо це місто студентів. Люблю його затишні сквери, стару бруківку, величезну площу, різноголосі фонтани, парки, старі вулиці та широкі проспекти, історичний центр та різноманітність новобудов. Архітектурні рішення деяких не сприймаю, але даю їм шанс і собі час звикнути. Всі ми неідеальні. Моє місто теж.  Дивуюсь постійним змінам та незмінності його характеру. Воно для мене неповторне та завжди залишиться особливим. Знаю як усамітнитися в натовпі і як знаходитися в центрі його вируючого життя. Воно величезне, але легко вміщається в серці. Кожен його куточок сповнений спогадами. Саме ці спогади зараз і лякають мене найбільше. Саме вони примушують нервувати та боятися повернення.

Намагаюсь зі всіх сил вмовити себе, що все буде нормально, що я дарма так нервую, що немає приводу для хвилювання. Рішення вже прийняте, моє життя продовжується. З моїм поверненням та від’їздом Дем’яна нічого не зміниться. Я працюватиму, а він невдовзі повернеться. Є бабуся, батьки та дача. Безліч справ.

В мене є подруги, за якими я дуже скучила. Ці звідниці робили все, аби надати нам з Дьомою можливість «не відволікатися». Під приводом зайнятості знову обмежили наше із ними спілкування та скоротили його до мінімуму. Звісно, я вдячна їм, але мені таки їх не вистачало. Невгамовної Мар’яни, довірливих розмов із Лорою, буркотіння Соні та виважених доводів Полі. Планую з ними побачитися найближчими днями.

Завтра за Олею прилітають її батьки, післязавтра вони разом вирушають на відпочинок. Ось проведемо їх та зможу свій час присвятити спілкуванню з подругами.

А сьогодні…

Сьогодні поруч Дем’ян. І я не впевнена, що було гарною ідеєю погодитися поїхати до нього. Але й додому я їхати не хочу. Хочеться ще трохи побути із ним. Це якась дурня! І хто б пояснив мені самій чого я хочу та чого боюсь. А ще краще, допоміг розібратися або сказав, що потрібно робити. І хто б його слухав?!

Разом з цим хлопцем я ладна робити все, що завгодно. Окрім останнього кроку. Мене це скоро з’їсть, сама себе зжеру. А в нього, боюсь, остаточно з’їде дах. Не хочу його мучити. І сама теж не збираюся поступатися.

От не можу я переступити через себе! Стільки років жила цим переконанням.

До «красиво» вже доросла. Не маю жодного сумніву, що Дем’ян має не тільки досвід, а вже й ступінь з цього «красиво».  Але до всіх цих ввідних додається вперте переконання. Потрібен коханий – єдиний та неповторний. Перший та Єдиний. Так взагалі буває? Чи я сама собі вигадала й зараз шукаю те, чого в реальному світі не існує? А якщо я так нікого більше й не покохаю, мені йти у монастир або й далі берегти свою цноту? От на хіба дорослому та такому привабливому хлопцю вся ця маячня разом зі мною?! Вкотре ганяю по колу одні й ті самі питання й ніяк не знаходжу відповіді для себе.

Поки я впорядковувала  звалище у своїй голові, ми встигли дійти від супермаркету до їх будинку.

Дем’ян притримує для мене двері.  Долаючи останні сумніви, заходжу в під’їзд.

Ліфт, наче знущається, повзе повільно та ще й перераховує кожен подоланий ним поверх, сповіщаючи про свої досягнення на маленькому екрані.

- Ми зараз застрягнемо. Твій погляд здатен спалити не тільки це ні в чому неповинне табло, а за разом й увесь блок управління зі всім ліфтовим обладнанням, - переводжу погляд. Хтось дуже необережно жартує в обмеженому просторі. Посміхається та підіймає руки в примирливому жесті. - Воу-воу, полегше! Я теж вже починаю за себе боятися! Люба, краще думай про морозиво та тістечка, а не про те, що зараз…

- А що зараз? – зіщулюю очі. Невже він здогадується, що саме мене непокоїть?

- Про це, сподіваюсь, ти мені невдовзі сама розкажеш. Тільки спочатку втовчеш своє тістечко. З солодким ти добрішаєш.

- Ні, я таки роздобрію з тобою на пару розмірів. І що тоді? Розчаруєшся?

- Дуже провокативне запитання, принцесо. – теж примружує очі та проводить кілька разів  вказівним пальцем, розгладжуючи складки між бровами. - Скажімо так, із задоволенням прийму участь у процесі…

- Який саме процес ти маєш на увазі?

- Приїхали! – радісно сповіщає про зупинку ліфта та підхоплює речі. 

- Ти не відповів! - я теж зовсім не проти скоріше покинути ліфт. Але дуже хочеться почути відповідь. Приходиться чекати, поки хазяїн оселі знайде ключі, відчинить двері й гостинно пропустить мене в квартиру першою. Проходжу, всідаюся на канапку біля входу. Знімаю свої улюблені кеди. Дем’ян встиг кинути сумку, стягнути кросівки й разом з пакетом із супермаркету прямував на кухню. – То що, відповіді не буде? – чимчикую слідом.