44 глава

Дем’ян

Спали сьогодні вночі мало. Лягли пізно, а прокинулися, як завжди.

Мені скоро їхати, використовую кожну годину…

Принцеса нарешті погодилася. Ми купуємо сукню. Саме так, ми.

Висунула умову, що сплачуємо за неї навпіл, інакше ніяк. Жодні мої доводи не подіяли. Вперта та незалежна. Прийшлося поступитися.

Аби не передумала, одразу зробили замовлення. Уля запевняє, що вона не забобонна й вважає, що мені бачити сукню до весілля можна. А своїй мамі навпаки показувати поки що не планує, як і розповідати про покупку. Тому, як тільки можна буде забрати сукню, довірить зберігати цей скарб мені. Сподівається, що Миро на неї не зазіхатиме та не примірятиме, й таємниці зберігати вміє. Каже, що подругам вона теж хвалитися одразу не стане. Дивно звісно, але нехай сама вирішує.

Завжди здавалося, що дівчата надто емоційні й не вміють нічого тримати в тайні. Прикладом була Мар’яна, яка ніколи не тримала язика за зубами. І це завжди сприймалося, як страшенна вада. А зараз навіть трохи образливо, що принцеса вирішила з цього зробити таємницю. Мені б навпаки хотілося, аби вона розповіла всім…

Примудряємося обоє заснути в маршрутці. Нею добираємося з принцесою до міста.

Батьки Улі повертаються додому машиною разом з Олею та Марією Григорівною. Для нас було сюрпризом, що вона теж погодилася вибратися за місто й приїхала разом із батьками сьогодні з самого ранку.

Ми якраз поверталися з ранкової пробіжки. Вважали, що батьки приїдуть вже після сніданку й були здивовані, побачивши їх за столиком недалеко від нашого будинку. Приїзд бабусі був приємним сюрпризом. Уля кинулася до неї, щойно побачивши. Я теж був їй радий та й вона мені теж. Обійняла, поцілувала. Улини батьки трималися більш стримано…

Ми планували, що я поїду автобусом після сніданку, а принцеса з Олею ввечері разом з батьками. Хотів дати їй побути з родиною без мене, а ввечері зустріти в місті. Але приїзд Марії Григорівни змінив всі плани.

Вона навіть слухати не захотіла про мій від’їзд й запропонувала новий план – день проводимо всі разом, а ввечері Уля їде зі мною.

Дякую цій мудрій жінці й дуже радію, що в моєї принцеси така любляча та розуміюча бабуся! А ще щиро радію, що маю її в союзниках.

Нам навіть вдається наодинці поговорити.

Вона запитує, як нам спільний відпочинок, а мені вистачає сказати «Супер!» і можна вже не підбирати слова, аби продовжити. Марія Григорівна дуже прониклива жінка. Вона каже, що моє задоволене обличчя є кращою відповіддю, а ще Улянка теж багато посміхається і це теж багато про що свідчить.

Приємно таке чути й відчувати її підтримку.

Також розпитує мене про найближчі плани, про Мира, бабусю. Їй цікаво чи не ображали мене дівчата, чи добре поводилися. Звісно, що жартома. Не скаржуся, навіть і жартома.

Мені нема на що скаржитися.

А коли принцеса зібрала свої речі й приєдналася до нас, запитує вже її чи не планує поїхати із подругами найближчим часом на нашу базу.

Уля розгублено переводить погляд з бабусі на мене й намагається зрозуміти, що я розповів і що вона пропустила. Спілкуємося без слів. Вона здіймає брову та стріляє в мене очима, а я роблю великі очі й даю зрозуміти, що сам здивований.

Марія Григорівна спостерігає за нашим німим діалогом та посміхається самими кутиками губ.

Роблю спробу допомогти принцесі із відповіддю, але роблю тільки гірше. Собі…

- Я пропонував Улі поїхати зі мною, але вона ще не визначилася, - принцеса кидає на мене погляд, який не обіцяє мені нічого доброго. Поспішаю виправитися й уточнюю. – Миро й Лора з Тарасом теж планують поїхати… - хочу продовжити, але дивлячись на Улю, вже не ризикую, тому просто багатозначно мовчу. Закочує очі. Але поруч людина, з якою їй важко сперечатися.

- Улясю, може варто погодитися? Тобі ж там сподобалося.

- Бабусю… В мене ж робота… І взагалі…

- У хлопців теж робота. Тобі ж ніхто не каже її кидати. Ви ж на вихідні плануєте, так? – звертається вже до мене й отримує швидке підтвердження. Знову перемикається на онуку. – Бачиш? Дем’ян же попри свою зайнятість знайшов для тебе час. Зіронько, може таки поїдеш?

Я й мріяти не міг про такий фарт! В моєї принцеси найкраща бабуся зі всіх можливих! Оживає надія познайомити Улю з батьками…

Після тижня в лісі потік людей в метро та темп великого міста відверто дратують.

Штовханина, галас, метушня.

Можу припустити, що мої нерви дають збій через те, що через півгодини потрібно буде прощатися.

Я не готовий її відпустити, а Уля не зможе залишитися.

На неї чекають вдома. І мені завтра із самого ранку все одно необхідно буде їхати. Миро та робота чекати більше не будуть. Принцесі теж потрібно працювати.

Все розумію. Відпустити не можу.

Влаштовуємося в кінці вагону. Вона стає, спираючись на двері. Я відгороджую її собою від всіх. Обіймаю. Тримаю. Не хочу розтискати руки. Не втримуюсь. Намагаючись ігнорувати стук коліс й невластивий мені нервовий мандраж, промовляю, схилившись до самого вушка.

- Уль… Поїхали до мене… - завмираю. Відчуваю, як на моїй спині натягується футболка. Принцеса міцно стискає тканину, вчепившись в неї пальцями. Здається, що вона стискає мої нервові закінчення. Чекаю на її відповідь, як на вирок. Надто довго мовчить. Хитає головою. Погоджується? Вже думаю, що ввижається. Але запитати ще раз не ризикую. Так і їдемо мовчки ще дві зупинки. Заспокійливо погладжую її долонями по спині. Мене це теж заспокоює.

Перед моєю зупинкою розвертаюся до дверей, принцеса не пручається й слухняно йде слідом. Виходимо з вагону. Вираз її обличчя роздивитися не вдається. Вона нахилила голову й дивиться собі під ноги. Неслухняні або навмисно випущені прядки волосся заважають мені бачити її очі, але не приховують червоні щічки та стиснуті губи. Вона нервує, але хоче це приховати.

Виходимо на вулицю і я зупиняюсь.