43 глава

Дем’ян

Сама мала, а любить великих собак, великі машини й споруди, високі дерева, довгі історії та завжди обирає найбільшу чашку, яку наповнює чаєм по самі вінця. Дивно, що з такими вподобаннями, вона так довго не могла обрати мене. Я ж теж доволі величенький… Тоді чому ця система саме на мені дала збій?

Думки дуже несподівано звернули в інше річище й примусили замислитися про інше. Її вибір.

Хочу, аби він був остаточним.

Весільна сукня. Чому я так наполягаю, аби ми таки її придбали? Причина ж не тільки в тому, що вона дуже сподобалася принцесі.

Для мене сам факт придбання цієї сукні дорівнюватиме прийняття Улею факту про наше одруження. Це моя пропозиція та її згода. Моя гарантія та її обіцянка. Нехай майже ніхто про це не знатиме. Про це знатимемо ми. Ця таємниця – ще одна прив’язка, ще одне спільне між нами й виключно наше. Точка дотику й відліку. Своєрідний старт. Хоча це й не каблучка, яку бачать всі, але великий крок до видатної події та великих змін у житті. Її згода придбати цю сукню дорівнює згоди стати моєю…  Моєю дружиною.

Само це слово й поняття, наче з іншого рівня складності, з іншої реальності.

Думки про ці зміни у моєму житті зовсім не лякають. Вони сприймаються…

Так, сприймаються. Не викликають відторгнення. Є усвідомлення, що цей крок я можу і, головне, хочу зробити саме з нею. Саме вона потрібна мені поруч.

Ділитися своїми думками, спогадами, потаємним. Жартувати, перекидатися кпинами, сміятися до кольок. Сперечатися, дискутувати, доходити згоди, робити щось разом, просто мовчати. Обійматися, цілуватися, стримувати себе або відпускати.

Навіть переходи від одного стану до іншого й кожен з них – це суцільний кайф. Кожна мить поруч із нею. Вже не маю жодних сумнівів, що тільки із нею я переживаю кожну свою емоцію на повну. Саме її емоції, доповнюють мої, роблять їх більш яскравими. Саме їх я хочу бачити в її очах, відчувати, пережити.

Вже не дивуюсь тому, як змінилися мої сприйняття, потреби й пріоритети. Дійшов до думки, що почав сприймати багато речей через призму своїх почуттів до неї. Постійно думаю, що вона скаже, як відреагує, подивиться, посміхнеться, чи сподобається їй.

Миро почав жартома називати принцесу моїм сонцем. Каже, через те, що навколо неї почало обертатися все і я сам постійно кручуся навколо неї.

Раніше я б став із цим сперечатися. Зараз ні.

Бо сам відчуваю, що так і є.

Чи напружує мене це? Ні. В жодному разі.

Кайфую. Просто кайфую.

Пізнаю її, дивуюсь собі й кайфую від того, що вона тягнеться до мене. Вона відкривається, а я змінююсь. Це вона мене змінює. Вона не вимагає від мене цих змін, не підштовхує до них, іноді навіть й не бачить, про деякі й не дізнається, інших боїться. 

Вони відбуваються. Всі вони.

Просто тому, що вона поруч.

Рік тому мені кортіло потримати її за шию, коли обробляв подряпини, які вона залишила. А зараз ладен зробити все, що завгодно, аби вона погодилася залишити на мені такі відмітини й тримати при цьому її за шию. Вона впливає на мій настрій, мої плани, моє життя.

Мій особистий жах. Мій кайф. Мій краш.

А як вона роздивляється мої татуювання! Замислено водить по них пальцем. Слухає мене. А мені, наче наносять їх наново. Шкіра поколює, а мозок реєструє кожен новий штрих. Є чітке відчуття, подивлюсь на вже до міліметру вивчене зображення на своєму тілі й побачу зовсім іншу картинку, намальовану нею, випалену, розфарбовану. Замість звичного монохрому – яскраве забарвлення, наче дитяча розмальовка. І мій птах, якого я так ретельно обирав, набитий впевненою рукою майстра, нарешті зможе розправити повністю свої крила й злетить.

- А що означає цей напис? Це ж латинь?

- Вона сама. Якщо дослівно, «крила широко розкриті», але значення трохи ширше - «небо для тих, хто має крила». Щось типу того…

- Мені подобається. Шрифт теж нічогенький… А чому саме це, а не популярне  «прийшов, побачив, начудив»?

- Ну, тоді вже краще «пірнув, доплив і полюбив».

- Непогана ідея для наступного тату… Як вважаєш?

- Тоді б я вже розглядав і такий варіант «доплив, побачив і поплив».

- Сподіваєшся своєю оригінальністю вразити своїх шанувальниць? – вже неодноразово зміг переконатися наскільки моя принцеса ревнива. Сама вона це, звісно, заперечує, але приховувати не вміє. Власниця… - Чув, як вони щоранку злагоджено вітають тебе своїми співами?

- Ти про пташок?

- Я про жаб!

- Хтось давно не отримував по дупі? Напрошуєшся?

- Пф-ф! Скільки самовпевненості! – зухвала.

- З цим погоджуюсь! Ти іноді таки маєш рацію! – підіймаюсь на лікті, примружуюся. Уля дуже вчасно вловлює зміну вектору нашої дискусії, але я вже теж непогано її вивчив. - Куди зібралася?! – спробу вислизнути з ліжка блокую ще до того, як вона її здійснить. - Здається, хтось вже відпочив… Так, принцесо? – нависаю над нею, ховає обличчя в долонях та заперечливо хитає головою. Сховалася. Смішна...

Тоненькі лямки топу залишають оголеними плечі. Легенько кусаю спочатку за одне, потім за друге. Наступні укуси приходяться на смужку оголеного тіла між топом та шортами. Руками зачіпаю ребра, проходжуся ними пальцями. Принцеса боїться лоскоти й тихі зойки змінюються вереском.

- Будь ласка! Будь… ласка! Будь… - звивається, намагається мене відштовхнути та сміється.

Хтось дає знати про свою присутність в будинку, спочатку голосно грюкнувши дверима, що ведуть на веранду, а потім в санвузол.

Уля перелякано зривається з ліжка й починає смикати одяг та поправляти волосся. Підводжуся. Обіймаю її зі спини й цілую в шию.

- Не метушись. Все  нормально…

Видихає. Але серце б’ється сполоханою пташкою. Ще раз цілую. Беру футболку, на ходу вдягаю. Виходжу з кімнати та зачиняю за собою двері. Даю їй час заспокоїтися та привести себе до ладу.

Повернувся сусід. Вітаюся з ним, перекидаємося кількома фразами. Він іде до себе, а я повертаюся до своєї принцеси.