42 глава

Уляна

На моїй манній каші малиновим варенням намальоване серце та дата 24.06.

Коли Дем’ян дозволив мені розплющити очі, він облизував пальці та ложку. Краплі варення залишилися на обідку тарілки й на столі. Мене переконують, що це такий додатковий декор й задум був саме таким, і все це не заляпано, а прикрашено. А на його коліні зовсім не варення, а мені просто ввижається. Звісно, я вірю. І пропоную разом з’їсти мою святкову кашу. Дем’ян не дуже любить таку, але за мене з’їдає цілу ложку. Більше його не мучу. Нехай їсть свою яєчню з сосисками та салатом. Але мене переконують, що спочатку я повинна поцілувати свого героя. Губи в нього липкі й солодкі. Швидко облизую їх та коротко цілую. Їдальня не те місце, аби милуватися. Але… «Можна ти сама ще зітреш варення з ноги, чи де ти там його у мене побачила, бо я його не знайду ніяк… Ти пошукай, може ще десь вимазався. Дивись тільки уважно й виключно на мене…» Сніданок – це не тільки про їжу….

Оля ще не прийшла і ми за столиком тільки вдвох. Вона трохи затримується, ми її нещодавно розбудили і їй потрібен час, аби зібратися. Насолоджуємося додатковою можливістю уникнути її пильної уваги та зайвих запитань. Вона добра дівчинка, але в нашому випадку будь-чия увага буде зайвою. Це особисте й ділитися ним я не згодна.

Із насолодою їм свою кашу. Пропоную повигризати в шматочках сиру сердечка та зробити святкові відбитки моїх укусів на його бутерброді з маслом. Він пропонує мені все це запити водою з маленької вазочки, в якій на нашому столику стоять польові квіти. І я тільки тоді помічаю, що стоять вони тільки на нашому столику. Не втримуюсь від емоцій й таки сама лізу цілуватися у людному місці. А я ще й думала, чого це дівчата-офіціантки так сьогодні всміхаються Дем’яну…

Одразу після сніданку ми з ним вирушаємо в селище за фруктами. Хочеться полуниці та черешень. Дуже. Це не тільки потреба, а й ностальгія. Минулого року, можна сказати, завдяки цим ягодам ми й познайомилися. Потрібно віддати їм шану та данину. В цьому році черешню в селі збиратимуть без моєї допомоги… Купуємо багато, бо в нас ще будуть помічники. Бабуся, у якої купуємо черешню, пригостила нас ще й суницею. Букетик гілочок з ароматними ягодами ми об’їдаємо дорогою. Захопившись, я забуваю лишити трохи для Олі. Дем’ян позбавляє мене докорів сумління й каже, що він нікому про це не скаже, але все має свою ціну. Торгуємося й скріплюємо домовленості… Розумію, що домовлятися з ним не так вже й погано.

Ми так раділи, коли сестра познайомилася з однолітками й плекали надію, що вона більшу частину свого часу буде проводити з ними. Так і сталося. Тільки її нові друзі теж частіше приєднуються до нашої компанії, ніж нас оминають. Ще одне нагадування, що свої бажання потрібно правильно та чітко формулювати.

Оля з новою подружкою чекають нашого повернення, аби разом із нами вирушити на пляж. В черговий раз Дем’ян буде купатися в надлишковій дівочій увазі.

Ми в черговий раз всі разом граємо  в дурня і я в черговий раз спостерігаю з яким захватом дивляться на мого хлопця. Мало мені було Олі.

Дем’ян ловить мій погляд, підморгує й з розумінням стискає мою руку. Він відверто з мене кепкує й закушує губи, аби не сміятися. Ще трохи й захлинеться від задоволення. Дзуськи! Нехай без мене впивається своєю популярністю.

Демонстративно відвертаюся та підхоплююся на ноги. Я вже закінчила гру, тому йду до води. Знаю, що він дивиться. Навмисно повільно йду, похитуючи стегнами. Коли вода сягає десь середини стегна, зупиняюся. Підіймаю руки вгору, стягую з волосся гумку, струшую ним, розпушую. Прогинаючи спину, збираю його руками та скручую. Мене змітає собою та занурює у воду той, що вхопив та не відпускає. Тримає міцно й тягне під воду. Виринаємо разом. Волосся, яке я так і не встигла зафіксувати, намокло й розсипалося по спині, впало на обличчя мокрими пасмами. Одною рукою тримаюся за Дем’яна, іншою прибираю волосся та воду з обличчя. Він теж проводить рукою собі по обличчю. Обуритися та звільнитися не встигаю. Хватка поновлюється. Він посміхається. Посмішка в нього заразлива.

- Дякую за запрошення, принцесо!

- Це було не запрошення, дурню!

- Та невже?! Хтось переплутав казку й не хоче цього визнавати…

- А хіба ти не залишився дурнем? Інакше б ти так швидко гру не закінчив.

- Я б був ще більшим дурнем, аби сидів там та просто витріщався! Вважаю, що цю партію я виграв. Тримай! – він віддає мені резинку, а я навіть не помітила, як її впустила. – Буду тримати себе та тебе в руках, а ти збирай своє волосся. Мені подобається, як ти це робиш. І спинку прогни… - сам давить мені долонею на спину. – Ось так, добре.

- А ось так? – запускаю кігтики йому в шию.

- О-о-о, - стогне, а я оглядаюся по сторонах. Якщо хтось чув, що подумають люди? Але комусь на це глибоко байдуже. - Це взагалі кайф! Ще!

Зі всієї сили плескаю по воді долонею й обдаю його бризками. Частина летить і на мене. Він мститься й знову занурює нас під воду.

Наші розбірки переривають, до нас приєднуються Оля з подружкою, а потім ще їх знайомий хлопець з молодшою сестрою. Граємо у волейбол у воді, в бадмінтон та Уно на березі, знову йдемо у воду.

Після обіду домовляємося «загубитися». Залишаємо Олю з друзями в холі корпусу дивитися якийсь фільм, а самі по одному тихо звідти зникаємо.

У нас є небагато часу, аби провести його без компанії. Сусід поїхав ще з ночі кудись на риболовлю й досі не повернувся. Душ і я, і Дем’ян встигли прийняти ще до обіду. На веранді зараз сидіти парко. Та й сидіти не хочеться. Хочеться прилягти. Обираємо ліжко Дьоми, воно біля вікна. Двері на ключ не запираємо і не тільки тому, що Оля може повернутися й щось не те подумати. Не час та не місце…

- Хочеш спати? – він бачив, як позіхаю ще з холу. Дем’ян скидає футболку, лягає та тягне мене до себе.

- Ні… не дуже, - зручно вмощуюся поруч. Давно хотіла зробити одну річ, все чомусь соромилася, але більше ні. Торкаюся пальцями його татуювання й, починаючи з передпліччя, веду по ньому пучками, повторюючи малюнок. Він складний, одне зображення переходить в інше. Дем’ян затамовує подих. – Ти запитував сьогодні… Ти був тоді у футболці. Коли ти нісся на мене у воді, я подумала, що твої татуювання схожі на двадцять п’ятий кадр. Вони одразу привернули мою увагу…