41 глава

Уляна

Губи пече. Заціловані. Обличчя мабуть теж червоне. Чиясь «легка неголеність» по ньому добряче пройшлася. Як і по шиї, плечах та трохи нижче.

Лагідна експансія…

Він наполегливо просувається. З кожним разом все далі й далі.

Привчає до себе. Завойовує. Підкорює.

Завжди зупиняється.

Не завжди потрібно просити. Він це відчуває сам.

Сам знає.

Він добре мене вивчив. Знає мене. Певно, вже краще, ніж я сама.

Він зізнався. Освідчився. А я?

А я промовчала.

Просто поцілувала у відповідь.

Соромно. Страшенно.

Ніяково. Боляче.

Нічого не можу з собою зробити. Як не намагаюся.

Чи я слабка? Чи серце таке вперте, бо не хоче ніяк коритися?

Дем’ян подобається мені. Дуже.

Він дуже гарний хлопець. Навіть занадто гарний… І порядний. І терплячий.

Звідки в нього стільки терпіння?

Я сама себе вже ладна прибити. А він «все розуміє».

Господи! Дай нарешті й мені розуму! Сил вже нема.

«Кохаю тебе»…

Воно в мені таку бурю здійняло! Все перевернуло!

Всіма нутрощами пройшлося. Як прошило.

Коли в останнє я чула такі слова? І не згадаю, коли сама їх промовляла.

Давно. Дуже. В іншому житті. Інша я.

Чи варто вірити цим словам?

Так. Я йому вірю. Кожному його слову.

Саме тому я з ним.

Довіряю. Можу на нього покластися. Впевнена в ньому.

І сама не брешу.

Після свого зізнання Дем’ян відповів на мій поцілунок й відпустив мене, попередньо прошепотів, що я з ним зробила… Ця його відвертість… Мої вуха палали так, думала, згорять…

Ніхто й ніколи не казав мені такого, не поводився так відверто. Хоча…

Був всього один випадок. Гордій… Колись таке трапилося і з ним. Але тоді від мене прозвучало щось таке, що можна скласти тільки в одне велике «фе». Яка дурна була. Зараз вже це розумію. Теж завдяки Дем’яну.

Притримуючи ліф від купальника рукою, рушила до берегу, а він залишився у воді приводити себе до ладу.

Як і рік тому, я тікаю. Але вже не так швидко, не така перелякана й не поспішаю бігти від нього якнайдалі. Жодна бабуся на протилежному березі мене не рятує й не прикриває мій відступ. Але це все одно відступ. Емоції інші, але все одно сильні. І в мене, і в Дьоми.

- Принцесо! Довго ти там ще? Допомога потрібна? – ось і він. Не забарився. А я ще не встигла перевдягнутися.

- Я вже… зараз. Зачекай. Подай мені, будь ласка, свій рушник.

- Ти свій купальник, сподіваюсь, зняла?

- Так, зняла.

- Даси подивитися? – перехоплюю з його рук рушник, який Дем’ян перекидає мені через верх роздягальні. Іншою рукою кидаю йому свій мокрий купальник.

- Ось! Тримай! – судячи зі звуків він його таки ловить в останній момент. Його розчароване «Та ну!?» викликає посмішку. – Наступного разу формулюй свої бажання точніше.

- Дуриш ти мене, люба, й не соромишся! – сміється разом зі мною. – Дивись, наступного разу зніматиму його сам.

- Наступного разу я й сама тобі його віддам….

- Та невже?!

- Ага… В мене ще два є. Вибереш який сподобається.

Виходжу з роздягальні й знову потрапляю в його обійми.

- Вже за тобою скучив, хитрунко…

На пляжі з’явився якийсь чоловік. Він кинув свій рушник та взуття й пірнув у воду. Він робить вигляд, що нас не бачить. Ми - що його не існує. Але поводимося чемно.

Бігти вже не хочеться. Вже набігалися. Так і йдемо, обійнявшись.

Сонце пробивається крізь лапаті гілки сосен. Розсіяні промені вкривають ліс своїм мереживом. Він ожив. Легкий вітерець плутається десь у самих верхівках, нас майже не торкаючись. Свіжий аромат хвої наповнює легені киснем. Спокій та умиротворення.

Мовчати й насолоджуватися цим ранком поруч з Дем’яном ніщо не заважає. Ані моє сумління, ані мої заскоки. Здається, цьому хлопцю вдається ладнати зі всіма…

- Пропоную щороку відмічати день нашого знайомства у воді. Я тебе рятуватиму, а ти мене дряпатимеш. Як тобі моя пропозиція? – він навіть думки мої навчився читати. – Мені цікаво, що ти подумала перше, коли мене побачила?

- Я обмочилася…

- ЩО?! Що? Одразу? – можливо дарма я так…

- Не одразу, а коли ти потягнув мене до берега, - так, я і романтика речі не сумісні. Але це правда і мені не соромно йому її казати. 

- Піпець… Маленька, моя… Я ж думав… - він так мене стискає, ще трохи й розчавить. Швидко це розуміє та починає погладжувати мої передпліччя.

- Ти б себе тоді бачив! Я так злякалася!

- Присягаюся, ніколи більше тебе не лякатиму! – винувато заглядає в очі, схиливши голову. - Але… - тягнеться до мого вуха й швидко додає. - Постійно перевірятиму на наявність вологи…

Багатозначно грає бровами й намагається ухилитися від моїх рук. Вони так і тягнуться вхопити його за чуприну. Сміється і я разом з ним.

- Припини!

- І не подумаю! – він ловить мої руки і разом зі своїми заводить мені за спину. Так і тримає. Вкладає голову мені на плече. - Вперше дівчина мені в такому зізнається. Після твого зізнання я просто зобов’язаний так вчинити. Я порядна людина. Ти ж нікому про це не казала? І не з ким в тебе такого ще не було? Вірно? Знову я перший! Я ж правий? Правий? – він, як дитина. Тільки дуже доросла.

- Правий – правий… Знайшов чим пишатися!

- Знайшов… Я дуже рад, що знайшов… Що побачив тоді… І зараз… я щасливий! – серія коротких поцілунків запускає сироти від шиї по всьому тілу. Навіть гомілками вони розбігаються до самих щиколоток. Зарано я на них відволікаюся. - І до речі… твої мокрі... гм-м… Твій мокрий купальник я маю, як доказ.

Ні, ми таки бігаємо! Він тікає, а я намагаюся наздогнати! Він знає, що набагато швидший за мене й цим хизується.

- Я ж казав, що ти сама ще бігатимеш за мною! Казав? Запам’ятай, я завжди правий! – він так різко гальмує, що я ледь не падаю від несподіванки. - Зачекай! Якщо твій купальник у мене… ти без білизни?