39 глава

Уляна.

Я йому дозволяю більше.

Більше, ніж хочу чи більше, ніж можу?

Хочу не відчувати докорів сумління, але поки що не виходить.

Я ж нікому не зраджую. Хіба що собі. Трохи.

Заспокоюю себе, коли чергова хвиля самокопання таки сходить нанівець, а сумніви відступають.

Дем’ян щойно пірнав та з’явився поруч так неочікувано.

Оповив руками мої стегна під водою й випірнув, виштовхуючи мене й підіймаючи над собою.

Мій зойк розноситься чистим повітрям й так само швидко в ньому тане.

Мовчазними свідками стають тільки пустинний пляж та верби, що схилили свої гілки до самої води. Навіть вітерець затих, заплутавшись десь в очереті чи у високих чагарниках.

Все це тільки підкреслює повну приватність та спонукає думати, що все це належить тільки нам. Ця ріка. Цей берег. Цей ранок. Ця мить.

Все це наше й завмерло в очікуванні.

Повітря прохолодне. Вологе тіло, що вирвали з обіймів теплої води, швидко вкривають рясні сироти. Ноги нижче стегон все ще знаходяться у воді. Від цього контраст температур стає ще більш відчутнім. Ті місця, що торкаються тіла Дем’яна, навпаки, наче горять. Стегна, низ живота…

Я дивлюся на нього зверху. Він сам надав мені цю перевагу, так утримуючи.

Час уповільнився чи мені все здається таким значущим, що встигаю відмітити та роздивитися кожну деталь.

Тонкі цівки води стікають його обличчям. Великі краплі мерехтять, спіймавши промені ранкового сонця, та обтяжені, падають з кінчиків мокрого волосся. Густі вії та брови теж, наче вкриті дрібними краплями роси. Все це мерехтить й рухається, падає, сповзає…

Я теж поволі сповзаю його тілом. Стікаю ним, як ті краплі. Моїм повільним рухом керує Дьома. Це він послабив тиск своїх рук, що тримають мене. Це він дає мені відчути себе. М’язи, рельєфи, випуклості. Знайомить…

Його руки так само повільно підіймаються моїм тілом, ковзають ним, окреслюючи стегна, талію, ребра. Зупиняються під грудьми. Рух зупиняється. Я теж затамовую подих.

Все це відбувається у повному мовчанні. Жоден звук, крім уривчастого дихання та тихого плеску води не порушує тишу. В цій тиші чути, як б’ється серце. Оглушливо. Моє і його.

Мені так і не дають торкнутися ногами дна. Дем’ян тримає мене у підвішеному стані.

Дивиться невідривно й дуже уважно. Я навіть думаю, що намагається щось донести своїм поглядом або пробитися, достукатися.

Чіпко спіймавши мій погляд, утримує його, наче гіпнотизує. Його руки знову починають рухатися, виштовхують знову мене з води й підхоплюють під сідницями, міцніше притискаючи до його тіла.

Вже не зойкаю, а гучно видихаю. Весь об’єм повітря, що тримали мої легені, швидко й голосно їх покидає.

Те, що відчуваю, примушує мене червоніти. Моя спроба трохи змінити положення, приносить протилежний очікуваному результат.

- Ще пара таких рухів і тільки анонсом вже не обійдеться, - хрипкий голос Дем’яна остаточно переконує, що це був зовсім не жарт. – Можеш обхопити мене ногами, буде зручніше.

Не знаю, що саме стане зручніше, якщо я його послухаюся, положення мого тіла відносно його або утриматися від такого тісного контакту тіл.

- Своїм… анонсом ти мене бентежиш… - зайвий раз намагаюся не рухатися, тільки міцніше хапаюся за його шию.

- На це і розраховував. Ти тремтиш.

- Я вже змерзла… - але ми обоє розуміємо, що це не зовсім так.

- Обхопи мене ногами, я зможу тебе зігріти. Не бійся. На нас надто багато одягу, щоб аж так переживати. Нумо! Швидше! – підганяє й своїми нетерплячими та нахабними руками допомагає мені прийняти правильне рішення та положення. Таки обхоплюю його торс ногами. – Правда ж так краще? – задоволено мружиться. Одну руку залишає під сідницями, а іншу вкладає вздовж мого хребта, розміщуючи свою долоню на моїй шиї. – Тепліше? – треться носом об мій ніс, зачіпаючи губами мої губи.

- Тепліше, - все, що мене бентежить, знаходиться нижче моїх сідниць й не дає розслабитися. Але так безперечно краще, ніж було. Борюся із власним соромом. – Так зручно…

- Бачиш, слухайся мене… - моїми губами заволоділи раніше, ніж я змогла відповісти. Та й про що можна зараз говорити, якщо все й так доволі красномовно демонструє його тіло?!

Поцілунок розриваю я, коли пальці Дем’яна спритно розв’язують вузлик мого купальника на шиї.

- Не рухайся і він не впаде, - попереджає він мою спробу перехопити ліф руками. – Обійматимеш мене й він нікуди не подінеться.

- Не думала, що ти такий підступний…

- Я винахідливий, принцесо. Ви-на-хід-ли-вий, - шепоче на вухо й кусає за мочку. – Поцілуй мене і я тебе відпущу… - знову вкрадливо шепоче. Підступний! Знову кусає. - Ти вже холодна, мов жабеня…

- Я - не жабеня!!!

- Ти - не жабеня! Цілуй свого не-принца!

Дякую, що дочекалися! Буду намагатися повернутися до нашого звичайного графіка, але поки що важко будь-що передбачити. Ваші відгуки, емоції та коментарі - найкращий стимул та джерело натхнення)

Тихої ночі всім нам! Бережіть себе та близьких!