38 глава

Дем’ян

Наша телефонна розмова триває довше, ніж я розраховував. Але з розумінням ставлюся до цього. Мир вимушений віддуватися за нас двох. Вдячний, що він погодився на це. Тому терпляче чекаю, поки він скидає весь запас слів, які проговорював про себе, спілкуючись із замовником. Пропускаю повз вуха потік, вихоплюючи тільки необхідну для роботи інформацію. Запевняю друга, що ми встигнемо все зробити вчасно, навіть з черговими забаганками замовника. Але в цьому випадку тому вже прийдеться заплатити додатково. Обіцяю зробити підрахунки та скинути їх йому та замовнику. Всі узгодження з ними теж беру на себе. Розумію, що до обіду, якщо не довше, точно загрузну з роботою.

- Ти теж це чуєш чи мені здається? – що там ще? Миро вочевидь не збирається зі мною прощатися. – Чуєш цей глухий металевий звук? Судячи зі всього, розрядку тобі так і не подарували. Не чую легкості та піднесення в голосі! - зубоскалить.

- Наступного разу, як захочеш легкості, піднесено горлань у полі, а не мені в слухавку!

Регоче у відповідь. Нехай, я зачекаю. В нього, на відміну від мене, сьогодні був важкий ранок.

- Сам як? Вони тебе ще не з’їли чи вже доїдають?

- Їх добре годують! – згадую, як сьогодні ходив за добавкою омлету, а свою порцію молочної рисової каші віддав принцесі і як вона потім жалілася, що ледь не луснула. Як намагалася згодувати мені хоча б ложку, аби я спробував «цю нереальну смакоту» - в’язку та солону. Як ухилявся, аби ця субстанція, яку із задоволенням вона поглинала, не потрапила мені до рота. Як погодився спробувати цей «десерт» тільки, злизуючи з її губ. Уля примудрилася разом із поцілунком проштовхнути ще й  кашу, а потім сміялася, коли я кривився, ковтаючи. Як вона сперечалася, коли я виказував здивування її вподобанням і як зніяковіла та зашарілася, коли пошепки пообіцяв розширити її меню та пригостити тим, чого вона ще не пробувала. Цього разу вона вже не називає мене збоченцем… І я про це їй теж сказав, а вона гмикнула та опустила очі. – А я живий і, не повіриш, щасливий…

- Вона погодилася з тобою поїхати?

- Ні, не погодилася. Вона не хоче знайомитися з батьками.

- І ти щасливий?

- І я щасливий.

- Фігасі! – присвистує. - Це точно сказ!

Погоджуюся. Цей незвичний стан мене самого дивує. 

Сьогодні наш ранок розпочався не з пробіжки й не з купання в річці, а з наполегливого стуку в двері. Сусід непокоївся, що ми пропустимо сніданок. Якщо б не він, ми б точно залишилися голодні. Проспали.

Ми з Улею лягли напочатку четвертої. Все ніяк не міг її відпустити. Хотілося лягти поруч, обійняти та не випускати з обіймів до самого ранку. Але наявність в кімнаті дитини з багатою уявою, сторожким сном та довгим язиком зупиняла.

Кілька годин, що ми провели разом, пролетіли надто швидко. Поцілунків було критично мало, а розімкнути обійми здавалося справжнім знущанням.

Половину ночі ми обговорювали важливі речі, намагалися зрозуміти одне одного, дійти згоди та проявляли терпіння.

Уля відмовилася знайомитися з моїми батьками, я не став наполягати. Колись побіжно вона згадувала про негативний досвід з батьками Гордія. Було неприємно, що й моїх вона авансом занесла до «чорного списку» та потенційних загроз. Розумів, що зараз переконати її не зможу й чим більше наполягатиму, тим більше вона нервуватиме. Вже добре знаю, як вона любить сперечатися та робити навпаки. Часто я саме цим і користуюся. Ще знаю, що вона може докорінно змінити свою думку, але тільки не під тиском. Тому відступаю. Це не критичне питання. Маю ще час до події та надію, що все може змінитися. В цьому питанні маю союзників, це теж неабиякий плюс. Поки що задовольняюся тим, що вони знайомі й добре спілкуються з моєю старенькою.

Обережно радію, коли принцеса зважено розглядає плани на наше майбутнє. Запропонувати пожити разом поки що не ризикую. Вона в мене «правильна» дівчинка, тому заздалегідь не лякаю її «непристойними» пропозиціями. Намагаюся потоваришувати зі всіма її тарганами, а вже потім познайомлю їх зі всіма своїми. В мене вони теж є, але популяція не така велика, проте більш зіпсована й збочена. Пам’ятаю правило, що мінус на мінус завжди дають плюс. Тож в позитивному результаті для нас обох не маю жодних сумнівів.

Додає оптимізму договороспроможність, яку демонструє її тіло. Воно на мене реагує, то маю надію, що разом ми його господиню таки вмовимо. Дійсно хочеться швидше та більше, але пам’ятаю про «не гнатимеш - доберешся за призначенням». Попередження Мира теж пам’ятаю… Працювати потрібно не тільки з тілом. Мені потрібно домовитися з її серцем.

Дурію, коли вона занурюється пальцями в моє волосся, куйовдить його, огладжує потилицю, випускає кігтики та легко дряпає ними, повільно спускаючись на шию. Млію й тану, наче морозиво. Хочеться благати її опустити руки нижче. Шкіру по всьому тілу поколює від бажання. Потребую її доторків. Охоплюю її тонкі зап’ястки пальцями. Вони такі тоненькі. Цілую по черзі кожну ручку, від зап’ястка, підіймаючись легкими цілунками до ліктя. Відтягую тонку шкіру губами, легенько прикушую зубами. Слідкую за реакцією та відчуваю губами, як з’являються сироти. Принцеса затамовує подих, млосно видихає повітря, закушує губи. Ні, ні, ні! Кусати їх я хочу зараз сам. Гарчу. Тягнуся до них губами. Звільняю та захоплюю у своє безроздільне володіння. Вона мучить мене. Я її губи.

- Дьо… Дьом… - мене зупиняють. Як і мої руки, що прагнуть торкнутися та дослідити. Аби я не зійшов з розуму мене втішають. Її губи торкаються вилиць, скронь, цілують повіки. Руки утримують моє обличчя й утримують на відстані.

- У-у-у-ль… - мене криє. Тіло одночасно легке, важке й настільки чутливе, що кожен доторк відчувається одразу всіма нервовими закінченнями. Це поєднання насолоди й вишуканих тортур. Просити про більше не можу. Вона вже дає. І від кожного її доторку, від її ніжності мене рве. Дихаю так, наче пробіг пару кілометрів. Заплющую очі, намагаюся прийти до тями. Такі тренування мені ще ніхто не влаштовував.