37 глава

Уляна

Емоції… Емоції… Емоції…

Їх так багато, що втримати всередині неможливо.

Їм потрібно дати вихід. Бути сильною й тримати їх під контролем? Зараз це робити важче, ніж зазвичай.

Я звикла їх приховувати. Навіть від близьких. Їх заміняли сарказм, злість, відстороненість, різкість, холодність, мовчання, сміх.

А всі свої справжні емоції я звикла переживати наодинці. Завжди сама. Так їх ніхто не використовував проти мене. Не вважав слабкою. Не висміював. Не міг вдарити ними ж.

Невже я завжди хотіла на ручки й бути слабкою? Чи просто втомилась?

Зараз я не просто на ручках. Руки, що обіймають мене сильні, але й ніжні. Мене пестять та заколисують. А ще надають мені впевненості.

Як давно я не відчувала себе настільки впевненою, бажаною, потрібною? Можливо, ніколи. Вперше я підпускаю когось настільки близько. Намагаюсь ділитися всіма своїми емоціями та думками.

Це для мене незвично. Це мені не притаманно. З таким я ще не стикалася. Але, здається, я готова ризикнути та спробувати.

- Я зараз про перспективи... Кохання, родина… - його останні слова стають тригерами. Останні запобіжники горять. В горлі з’являється клубок, очі наповнюються сльозами, вони важкі й надовго там не затримуються. – Ти чого, маленька моя? Принцесо…

Схлипую.  Дійсно, як маленька. Мені соромно.

- Не знаю… Просто хочеться плакати.

- То поплач… Тільки недовго.

Обіймає міцніше.

Втикаюсь в його груди. Реву, а він гладить мене й щось шепоче. Щось зовсім незв’язне. Невже йому не огидні мої шмарклі та сльози, якими я щедро просочую його футболку? Гикаю. Виглядаю напевно теж огидно. Голову не підіймаю.

- Заспокоїлася? Легше? - прийдеться визначитися, що менш принизливо - рюмсати носом або таки скористатися запропонованою серветкою. Обираю серветки. Дем’ян допомагає, дістає з упаковки та подає.

- Хочеш цукерку? – мені що п’ять років?! Мотаю головою.

Зараз я точно знаю чого я не хочу. І дуже хочу це озвучити.

- Не хочу офіційного знайомства з батьками. Взагалі не потрібно поки що їм нічого казати. Добре? – мовчить. Напружено думає.

Тема виникла невипадково. У батьків Дем’яна невдовзі срібне весілля і він запропонував поїхати на нього разом, а до того познайомити мене з батьками. Пропозиція довела мене ледь не до паніки. Сама думка про це викликає відторгнення. Вірю, що його батьки доброзичливі й гостинні, батьки Мар’яни негірші, як і решта їх друзів, але до колективних оглядин я не готова й ніколи на це не погоджуся. Мар’яна продзижчала всі вуха, яка велика та дружна в них родина, як весело зазвичай проходять свята, яка грандіозна подія, як буде класно і скільки людей будуть присутні. А я ледь не втрачаю свідомість, коли про це починаю думати.

- І як довго ми будемо приховувати, що зустрічаємося? – Дем’ян намагається проявляти терпіння, але нотки невдоволення приховати не вдається.

- Ми не будемо цього приховувати. Просто не хочу всіх цих церемоній, обмінів візитами, розмов про перспективи, спілкування, обговорення планів, комусь подобатися, питати згоди… Нічого цього не хочу… - я цього вже одного разу наїлася. Вистачить на все життя.

- Поясниш чому чи мені потрібно самому про все здогадатися?  Ти не хочеш, аби я знайомив тебе з батьками, як свою дівчину? Чи ти взагалі не хочеш з ними знайомитися?

- Вважаю, батькам потрібно про щось повідомляти та офіційно з ними знайомитися вже після того, як вирішують оформити відносини…

- Після пропозиції чи заручин?

- Після подачі заяви до РАГСу.

- Ти до цього готова?

- Ні… Для цього потрібно бути впевненим, що це саме та людина. Вважаю, що до цього нам ще далеко.

- Можливо ти маєш рацію… Скоріше за все, так і є. І скільки часу, як ти вважаєш, для цього потрібно? – між нами зараз не відчувається жодної напруги. Ділитися думками легко. Така відкритість та бажання дійти згоди, порозумітися для мене теж незвичні. – Місяць, півроку?

- Рік? – мені цей термін не здається таким вже довгим. Навпаки.

- Рік?! Улю, ти це серйозно?! – Дем’ян не поділяє мого сприйняття часу. Що ж…

- Мої батьки розлучилися, коли мені було п’ять. Я взагалі не пам’ятаю, щоб ми жили, як щаслива родина. Мною завжди опікувалися дідусі та бабусі. І день той, коли батьки розходилися в’ївся у свідомість – не зітреш… Такого краще не бачити… Для мене це… відповідальність. Дуже велика відповідальність. Краще зачекати з одруженням, ніж очікувати розлучення. Як вважаєш?

- Але ж не у всіх так… Мої батьки, батьки Мира… Дві родини, двадцять п’ять років разом, щасливі. Та й ми з тобою вже рік, як знайомі. Дату хоч пам’ятаєш?

- А ти сам пам’ятаєш? Я точно ніколи не забуду, як ти мене налякав й ледь не втопив.

- Вря-ту-вав! Я тебе врятував, принцесо! Ну так, що? Дату назвати зможеш?

- Пропоную зробити інакше. Привітай мене в день, коли ми познайомилися.

- А ти? Теж мене привітаєш?

- Обов’язково! Разом з тим перевіримо в кого пам’ять краще.

- І фантазія... Її теж перевіримо. Якби ти знала, до чого вона мене доводить! І ти! І ти мене заводиш…

Поцілунки ніжні, чуттєві переходять у більш відверті та довгі. Голова паморочиться...

Бережіть себе та близьких!

Зустрінемося у вівторок.