36 глава

Дем’ян

Щастя триває недовго. 

Нам би зараз усамітнитися та впиватися ним якнайдовше. Але ми привертаємо до себе увагу. 

Вмовив принцесу поплавати, доки всі сплять. Беремо речі й тихо виходимо з кімнати. Перевдягається в душі, чекаю. Приборкую свою фантазію, аби не уявляти процес в деталях. Це важко. Потрібен втішний поцілунок. Він так і залишається неотриманим. З нашої кімнати долинають якісь звуки й ми швидко виходимо на вулицю.

Мир вистрибує з будинку, як той чорт з табакерки. Наша шановна Олеся Степанівна дуже полюбляє цей вислів, а я дуже не люблю, коли Миро так робить. Зараз його поява зовсім невчасна. Уля з полегшенням видихає, побачивши його, а мене цей факт обурює. Обурює більше, ніж недоречна присутність друга.

- Хотіли злиняти по-тихому, а мене залишити на розтерзання цій дослідниці?

- Де ти взявся такий боязкий? – витримує мій незадоволений погляд й продовжує.

- Не хочу бути зґвалтованим або розібраним на органи. Хто знає що в неї в голові й що може трапитися, поки ви десь вештаєтеся? Може зачинити її в кімнаті та для надійності підперти двері?

- Може для надійності ти заткнешся та посидиш на веранді, подихаєш повітрям та наситиш киснем мозок, доки ми не повернемося?

- Впевнена, що Оля спатиме й навіть не помітить, що ми пішли, - Уля звертається до Мира й одночасно заспокійливо проводить великим пальцем по моїй долоні. - Але, якщо ми всі підемо, варто замкнути будинок, аби не переживати за неї.

- Переживай краще за того, хто ризикне до неї зайти… Я ж вам не заважатиму, правда? – не можу збагнути, нащо йому з нами пертися й якого… він це робить?!

- Не заважатимеш! Рушник братимеш? – отримавши від Мира кивок, Уля повертається на веранду за рушником для нього. Не зволікаю.

- Що збіса відбувається? – сичу крізь зуби. - Може поясниш?!

- Обов’язково… - затинається, бо з’являється Уля. – Бігом чи пішки? Улю, ти як?

- Я б пробіглася.

- Погнали!

Вода прохолодна, довго не плаваємо. Принцеса йде в роздягальню зняти мокрий купальник.

- Не хотів втручатися…

- Давай тільки без прелюдій.

- Як скажеш. Вона готова дати тобі шанс, а не просто дати. Розумієш різницю? – він озвучує те, що я не готовий був зараз почути. Тим більше, обговорювати.

- Звідки такі пізнання? Фройд?

- Мар’яна! Строчила половину ночі. Там такі полотна, що Фройд вдруге б помер. Твоя принцеса з дівчатами ділилася сумнівами… Пригальмуй коротше! Бо твоя група підтримки глибоко занепокоєна.

- Ви маєте мене зовсім за ідіота?! Я що зовсім відбитий? – колективний розум, щоб його!

- Ти звик до іншого… І дуже довго себе стримував. Не зіпсуй все.

- Та йди ти!

- Поїду після сніданку. А ти все ж перевір свої гальмівні колодки…

- Довбень!

- І я тебе люблю!

- Дякую…

Неприємно усвідомлювати, що своїми думками та побоюваннями Уля поділилася з подругами, а не зі мною. Те, що вона має сумніви, зрозуміло. Але чому не я?

Вчора поговорити та залишитися на самоті нам не дали. Після слів Мира розумію, що вона сама відкладала цю розмову. Для себе знайшов тільки одне пояснення, ця розмова для неї неприємна. Дурне діло, щось вигадувати. Краще запитати в неї, а не здогадуватися. Вчора вона була рада нашій зустрічі. Сьогоднішній ранок теж розпочався багатообіцяюче. Розраховував на порцію ранкових пестощів… Частину своїх фантазій мріяв нарешті втілити. Ми разом. Мені дали зелене світло. Або я знову щось не так зрозумів…

В нас не так багато часу, якби мені хотілося. Гаяти його не варто. Миро поїде, а з Олею мені доведеться поговорити. Вона достатньо доросла, повинна зрозуміти. Найбільше мене непокоїть розмова з принцесою. Вона потрібна. Хочу знати напевно чого чекати й що вона вирішила.

Проводжаємо Мира. Знайомимося із нашим сусідом. Компанійський мужик десь під сорок. Відвіз дружину з донькою вчора у місто, сьогодні повернувся. Пропонує разом сходити в ліс по гриби. Він грибник й знається на них, каже, що зараз їх багато.  Дівчата загорілися й ми погоджуємося.

Настільки захопилися процесом, що пропустили обід. Проте назбирали більше відра грибів й добряче втомили Олю. Маю надію, що сьогодні вона відключиться рано.

Йдемо із сусідом в їдальню та, користуючись силою чоловічої харизми, здобуваємо що поїсти. Всі разом обідаємо, потім чистимо й готуємо гриби. Приносимо із їдальні вечерю й влаштовуємося у нас на веранді. Кайфую від того, що принцеса весь день поруч. І від передчуття.

Оля розгубила весь свій запал й помітно куняє. Після десятої здається остаточно, йде спати. Вдячно потискаю руку сусіду, він по-змовницькі підморгує та запевняє, що теж добряче вморився й до ранку зі своєї кімнати вже не вийде.

Ми з принцесою залишаємося на веранді самі. Світло вимкнуте, його достатньо проникає через скління, аби бачити одне одного й недостатньо, аби нас можна було побачити ззовні. Іноді скрізь тишу лунали звуки фільму, який дивилися мешканці сусіднього будинку. Коли сусід остаточно вгамувався й в нашому будинку стихають всі звуки, сідаю в крісло-гойдалку, принцесу тягну до себе. Вона зручно вмощується на моїх колінах. Вона помітно нервує, хоча намагається це приховати. Дихає уривчасто й серце надто голосно та швидко б’ється.

Тягнуся рукою та стягую резинку, яка тримає її волосся. Воно падає й розсипається вологими хвилями. Запускаю в них пальці. Після душу волосся ще не висохло й пахне вологою та квітковим шампунем. Уля майже не дихає. Вкладаю її голову собі на плече. Обіймає.

- Маєш що мені сказати? – тихо запитую, продовжуючи повільно перебирати її волосся та погойдувати нас.

- Приходив Гордій… - моя рука завмирає. Уля повільно втягує повітря. Примушую себе заспокоїтися, а пальці знову рухатися. Мені потрібно дати можливість їй вимовитися. Вона видихає й продовжує. – Ми попрощалися. Остаточно. В нього є дівчина. В мене є ти… Ми ж можемо спробувати? – підводить голову й дивиться в очі.