35 глава

Уляна

Млосно потягуюсь в ліжку. Сон поступово відступає, поступаючись місцем реальному життю. Снилося щось приємне. Спогадів про сон не залишається, тільки приємні відчуття.

В реальному житті все інакше. На жаль чи на щастя. Все залежить від того, як подивитися. Ми пам’ятаємо саму подію чи ситуацію, винуватця або людину, з якою це пов’язано та всі свої емоції. Добре пам’ятаємо. Часто довше, ніж потрібно й нам самим цього хочеться, коли мова йде про щось неприємне чи болюче.

Ранок тільки починається. Вдома я звикла, що сонце зазирає у вікно моєї кімнати з самого сходу до десятої години ранку, поступово переміщуючись. В цій кімнаті два вікна і сонце в них майже не зазирає. Вікна виходять на північний захід, а будинок оточують високі сосни. В кімнаті прохолодно, а сонце не будить зранку. Що мене розбудило, сказати важко. Почуваюся невиспаною, хоч і спала понад п'ять годин. Можливо, довго не дає спати обережний оптимізм. Він прокинувся.

Вчорашній день, як мій сон, залишив по собі приємні спогади та післясмак.

Ми з батьками приїхали на базу рано. Сніданок в їдальні ще тривав і ми теж із задоволенням поснідали. Зранку ми з Олею нічого не їли, обравши трохи довше поспати. Зараз молочна каша, яйця та бутерброд із сиром були дуже доречні. Годували тут непогано, але із корчмою порівнювати не варто. Корчма була на висоті! Як і вся база, де господарювали мами Дем’яна та Мира, загалом. Але й на цій базі умови та кухня були цілком прийнятні. Основна перевага – база знаходилася в сосновому лісі. Річка, з якої утворили велике водосховище, була ще однією перевагою, але до неї потрібно було пройти або пробігти близько кілометра лісовою дорогою. Для мене остання обставина теж була перевагою. Одразу після сніданку ми туди й вирушили. Жара ще не заважала. Одразу пішла у воду. Оля плавала погано. Мама плавала тільки на надувному матраці. Обидві зайшли в воду тільки по коліно й повернулися на берег. Для обох вода виявилася прохолодною. Тато теж довго плавати не захотів. Я кайфувала на самоті.

На обід сходили на базу. Батьки пішли відпочити. Оля дивилася в фойє головного корпусу якийсь фільм. Я влаштувалася в кріслі-гойдалці на нашій веранді з книжкою.

Дем’ян повідомив, що буде близько п’ятої. Батьки сказали, що чекатимуть нас на пляжі. Оля залишилася його чекати зі мною.

Мені все ще була незвична сама думка, що батьки чекають на приїзд Дем’яна. Їх ставлення до нього змінилося. Вони просто змирилися. Цьому сприяла його наполегливість, наше постійне спілкування й моя впертість. Мама втомилася повторювати, що він не для мене, бо я його не кохаю. Я не втомлювалася пояснювати, що Гордій обрав інше життя. Я теж хочу та повинна спробувати. Мама наполягає та каже, що можна ще раз спробувати поговорити з Гордієм. А я впевнена, це нічого не дасть.

Можна намагатися повернути м’яч у гру, але не тоді, коли гра у вас різна – в нього футбол, а в мене життя. І він мене послідовно відфутболює зі свого… Я не м’яч. Це його можна вибити з поля, а потім достатньо на нього повернути, аби продовжити гру. Хочу й далі залишатися поза цією грою. Втомилася від ігор. Втомилася бути сама.

Я хочу та повинна спробувати.

Здається, мене нарешті почули й теж вирішили надати шанс Дем’яну або мені впевнитися, що це шлях в нікуди.

Десь на початку п’ятої я попередила Олю та перебралася на гойдалку, ближче до в’їзду. Занурилася в свої думки. Вони стрибали з одного на інше й зосередитися на чомусь конкретному не збиралися. Мене все ще долали сумніви. Існувала цікава закономірність - чим більше я думала, тим більше сумнівів народжувалося. Здається, роздумувати та вагатися стало моєю своєрідною розвагою. Зважені рішення стали програвати вчинкам, скоєним під впливом емоцій. Ось і зараз не потрібно було нічого аналізувати. Потрібно відпустити себе, не стримуватися, не озиратися ні на кого, не думати ні про що. Буде, як буде. Передбачити все я не зможу.

Здригнулася від Олиного крику.

- Дем’ян приїхав!

Підвела голову. Він швидко наближався. Хотілося розглянути його уважно й побігти йому назустріч. Обрала останнє. Поквапилася й втратила шанс це зробити. З ноги злетів капець, прийшлося лізти за ним під гойдалку. Забула з ким маю справу. Хтось зажадав, аби я так і завмерла дупою до гори.

- Помрій! – сподіваюсь, він встиг побачити, що я в купальнику і не подумав, що я навмисно.

Поки взуваюся, Оля виголошує промову, яку, певно, готувала цілий день. Не збираюся бути чемною та чекати.

Міцні руки підхоплюють мене, а я своїми оповиваю його шию.

- Ти дозволив мені повіситися собі на шию?! Привіт! – я не готувала промову. Просто дуже рада його бачити.

І це взаємно. Відчуваю це.

- Я сам повісив тебе собі на шию. Привіт, принцесо! – поцілунок не залишає жодних сумнівів. І я би ще кілька раз переконалася, але мені підготували сюрприз.

Мир вміє з’являтися ефектно й справляти враження. Оля була безперечно вражена. А моє сумління може спати спокійно. Вона так бурхливо реагує не тільки на Дем’яна і це ніяка не закоханість. Просто вона надто вразлива та гостро реагує на дорослих хлопців. Мирон рятує нас з Дем’яном. Вся увага Олі перемикається на нього, увага батьків теж рівномірно розподіляється на два. Напуття, побажання та інструкції, що нам залишають, завдяки легким жартам та невимушеній атмосфері, сприймаються теж легко. Ще до вечері батьки їдуть, бо планують до темряви добратися до дому. У мами о шостій ранку поїзд. Вона хоче виспатися.

А я хочу збагнути, як ми будемо справлятися без Мирона. Зараз його присутність рятує нас від надмірної цікавості та нав’язливої уваги молодого покоління. Але Миру потрібно їхати, а нам обходитися власними силами. Сили знадобляться, як і винахідливість, і витримка теж.

Ранок чудовий. На годиннику трохи за шосту. Всі ще сплять. Зі свого ліжка я можу безперешкодно розглядати Дем’яна. Він спить на спині, закинувши руки за голову. Волосся стирчить. І не тільки воно… Комусь прийдеться звикати спати укритим, бо тонкі шорти не рятують. А зараз потрібно встати мені й перервати його чудовий сон або прикрити своїм простирадлом. До більш радикальних дій не вдаватимусь… Тихенько вилізаю з ліжка. Миро чемно спить на животі, ще й укритий. Оля спить під ковдрою, замотавшись в неї й підтягнувши по самі вуха. Проживання в одній кімнаті, на яку в останній момент мама поміняла наші дві, принесе більше проблем, ніж я очікувала. З’явилися деякі нюанси, про які я, чесно кажучи, не подумала. Мені б дуже не хотілося, аби Оля вивчала анатомію та фізіологію, спостерігаючи за моїм хлопцем.