34 глава

Дем’ян

- Стій! Та зачекай ти, Ромео недороблений! – Миро кричить, але не слухаю та й не чую його.

Щойно під’їхали, побачив принцесу, сиділа неподалік в’їзду на гойдалці. Зірвався, не чекаючи, поки Миро запаркує автівку.

Скучив.

Хочу схопити, відчути, притиснути та зацілувати. Всю. До запаморочення. Тільки не впевнений, що сам не знепритомнію, бо нарешті побачив її та ось-ось дорвусь.

Вона про щось замислилася, тихенько розгойдується, відштовхуючись ногою від землі, та дивиться собі під ноги. В коротенькому квітчастому сарафані, який не приховує засмаглі ноги, плечі, руки.  Друга половина червня, а її смаглява шкіра вже прихопила сонечка. Волосся зібране високо на потилиці та закручене в жмут, а біля обличчя в’ються неслухняні баранці. Балдію від них.

Друга половина червня… До мене доходить, що невдовзі виповниться рік, як ми знайомі. Рік! Як я раніше про це не подумав. Невже осяяння впало на мене, коли побачив принцесу в сарафані? Просто її побачив…

- Дем’ян приїхав! – обоє здригаємося від цього крику.

Ігнорую джерело звуку, бо Уля різко підіймає обличчя й ми зустрічаємося поглядами. Посмішка. Її посмішка призначається мені. Зістрибує з гойдалки й втрачає своє взуття. Наче Попелюшка, залишається тільки в одному шльопанці. Вже готова лізти за другим під гойдалку, нахиляється та тягнеться рукою.

Дайте мені хто-небудь сил! Як на таке можна дивитися спокійно?!

- Улю, я сам! Замри! – так, мені б хотілося, аби саме так і завмерла.

- Помрій! – вона б була не вона. Присідає та дістає взувачку.

- Привіт! – до мене підлітає дівчина та частково затуляє собою Улю. Мені хочеться бачити у всіх деталях, як вона, балансуючи, аби зберегти рівновагу, обтрушує з ноги пісок, взувається… Мене намагаються відволікти. – А ми тебе вже зачекалися! Ти запізнився на обід! Ти ж мене пам’ятаєш? Я Оля! – протягує руку, яку я похапцем легко потискаю.

- Привіт, Олю! – не дивлюсь на неї, обходжу й встигаю впіймати принцесу, що підстрибнула, аби обхопити мою шию. Відриваю її від землі. – Ти дозволив мені повіситися собі на шию?! Привіт! – солодка карамель зустрічається зі мною поглядом. Вона рада мене бачити і відкрито це демонструє. Чесно кажучи, міг тільки мріяти про такий прийом.

- Я сам повісив тебе собі на шию. Привіт, принцесо! – цілую в губи. Поцілунок короткий, але тягуче-солодкий.

- Фу! Які ви нудотно-солодкі! Можете не перериватися, я почекаю! – мене нагнала моя карма. Нічого не відповідаю. Згадую, що в нас є ще одна глядачка, яка спостерігає за всім мовчки… Подумки дякую Миру.

- О-о, Мир?! Привіт! – принцеса виплутується з обіймів, стає на ноги та обсмикує сарафан. – Не знала, що ти теж приїдеш. Дьома не казав…

Дьома… Наче мед для моїх вух. І одразу по вухах.

- Дьо-о-ма-а… - глузливо повторює цей гад. - Ага, Дьома в нас шифрується. Привіт! Привіт і тобі, мала! – перемикається на Олю. - Ти в нас хто?

- Оля… - та вкривається червоними плямами. Можу посперечатися, він її вразив.

- Мирослав!

- Можна Славко? – дівча робить спробу. 

- Можна Мир. Для тебе дядько Мир, мала.

- Пф-ф. Теж мені дядько…

Ми з принцесою переглядаємося та посміхаємося, спостерігаючи за виставою. Обіймаю її за плечі, а вона тулиться до мене. Кайф!

- Все? Познайомилися? Пішли! Ти ж залишишся сьогодні? – відривається від мене та звертається до Мира. Знаю, що він не збирався залишатися, але хто знає…

- Ще не вирішив… - підморгує мені й одразу відвертається до Улі. – Хочу поплавати. Ти вже річку на наявність кнурів перевірила? – пригадав же, жартівник хренів! – Чи ти чекала, аби свого запустити? - регоче.

Хочу відповісти, не встигаю.

- Дивно, що ти вважаєш себе… кнуром, але якщо вирішив «запускатися», заважати не буду, - принцеса впоралася без мене. - Голодні?

- Дякую, сонце, ти така турботлива! – пригортаю до себе, цілую її у щічку, стримуючи сміх. – Кусючка моя! – останнє чує тільки вона, тихенько пирскає.

- Вам ніхто не казав, що ви схожі? – продовжує реготати Мир. – Аж занадто!

- Але рука в мене важча, а витримка гірша.

- Битимеш за правду?! – Миро вдавано лякається. Виглядає це кумедно.

- Битиму по писку.

- Улю… Я вже вирішив… Залишуся з вами! – я вже не впевнений, що це погана ідея, коли чую запитання.

- Надовго? - цікавиться Оля й ми знову з принцесою багатозначно переглядаємося.

- Назавжди! – Уля випереджає Мира.

- Це як годуватимуть… - цілком серйозно відповідає Мир.

Повертаємося до автівки по речі. Улини батьки чекають нас на пляжі. Їм скоро їхати, тож ми поспішаємо віднести речі в будинок, аби потім йти на річку.

- Скучив! – тихо кажу Улі, поки її сестра присіла Миру на вуха та не звертає на нас уваги. – Сумувала?

- Ночей не спала…

- Тренувалася?

- Готувалася!

- Звучить багатообіцяюче! – заплющує очі, хитає головою й сміється. А я дурію від її близькості.

Як мені всього цього бракувало!

Жодне спілкування телефоном в жодне порівняння не йде!

Будинок невеликий – веранда та дві кімнати, але зі зручностями. Уля каже, що в другій кімнаті вже хтось живе, бо вона закрита. Дівчата вже все взяли, вийшли та чекатимуть на вулиці, поки ми беремо потрібні речі та переодягаємося. Заходимо в нашу кімнату, в ній чотири ліжка. Мир глузливо примружується й закушує губи, аби не заржати. Кидаємо речі.

- Співчуваю, друже! – кидає мені. – Батьки перестрахувалися.

- Ми щось вигадаємо. Не переймайся!

- Триматиму за вас кулачки! - смішно копіює Мар’яну, навіть вираз обличчя робить схожий. Не втримуюсь та відпускаю йому запотиличник. Отримую у відповідь.

Уля не казала, що нам всім доведеться спати в одній кімнаті. Я інакше уявляв наш відпочинок. Але, якщо подумати, то все це не має великого значення.

Головне, аби вона була поруч.