32 глава

Дем’ян

Все ще тримаю телефон з давно згаслим дисплеєм в руці. Годину тому мав чіткі плани на найближчий тиждень. Зараз вже невпевнений, що всі вони важливі й такі вже незмінні.

Одна телефонна розмова й одне питання. І все може змінитися. Настрій, плани, життя.

- Коли ти приїдеш? – замість привітання.

Вона не так часто телефонує перша. Частіше роблю це сам. І майже ніколи принцеса це не робить вдень. Завжди ми розмовляємо вечері або ближче до ночі. Тому її дзвінок одразу примусив подумати - щось сталося. Чомусь одразу думаєш про погане. А тут це питання. Голос її теж звучав схвильовано.

- В тебе якісь проблеми? – потрібно було зрозуміти, аби дати відповідь на її запитання.

- Ні. Все нормально. Коли ти повернешся? – коли в неї все нормально, вона ніколи не дзвонить серед робочого дня, не розмовляє так й починає розмову з привітання.

- Коли ти поясниш причину твого настрою, я зможу тобі відповісти.

- Що ж… Пам’ятаєш, я розповідала тобі про поїздку на базу? – звісно, я добре це пам’ятав. Вона збиралася їхати з батьками та сестрою.

- Плани змінилися? – Миро відволікає мою увагу, вказуючи на годинник й дратує своєю недоречною жестикуляцією. Показую йому послідовно свою комбінацію жестів й він, взявши ключи від автівки, звалює та залишає мене у спокої. І я знову можу зосередитися на розмові.

- Ти можеш поїхати зі мною? – перетравлюю почуте. І отримую контрольний. – Будь ласка…

Далі можна вже нічого не з’ясовувати. Почутого достатньо. Але Уля без уточнюючих запитань надає всю необхідну інформацію та все пояснює. І я, ще до обговорення з Миром, знаю якою буде моя відповідь. Звісно, я поїду й зроблю для цього все від мене залежне, можливе та неможливе теж.

Маю мотивацію й шалене бажання.

Замість колеги, чия дитина потрапила в лікарню, Улина мама поїде у відрядження, а не на відпочинок. Вітчим залишиться в місті. Принцеса з його племінницею вдвох їхати не хоче, пропонує поїхати з ними. А ще має до мене розмову, але телефоном обговорювати це відмовляється. Жодних натяків не дає. Інтриганка.

Зацікавлений вже складаю план як вирватися на п’ять днів й що задля цього мені необхідно зробити та пообіцяти Миру. Складність у тому, що залишити Мира без автівки не можу, без неї з нашою роботою ніяк. Повернутися в місто раніше, щоб поїхати разом з Улиними батьками, які повезуть дівчат, не зможу. Напередодні батьки Мира відзначатимуть срібне весілля, на якому я повинен бути присутнім. Тому опинитися наступного дня із самого ранку в іншому місті буде важко. Залишається варіант з автівкою. Потрібно не просто сповістити Миру про мою відсутність протягом п’яти – шести днів, а й вмовити його відвезти мене на базу, зірвавшись наступного дня після свята. Уявляю, з яким захватом він прийме ці новини. В мене є хвилин двадцять, поки він не повернувся з пошти, аби підготувати ґрунт та аргументи.

Коли він повертається, все йде не за планом. Надіслане нам замовлення не відповідало заявленій якості й Мир від нього відмовився. Потрібно терміново шукати заміну й вирішувати питання з переносом строків, домовитися про це з іншими нашими замовниками та вислухати десяток «а я казав» від нашого першого «улюбленого» клієнта. З нервами, умовляннями та згаяним даремно часом таки вдається все владнати та залагодити.

Голодні та виснажені морально ми їдемо спочатку вечеряємо в місцевій придорожній кафешці й радіємо, що не потрібно чекати поки нам приготують їжу. Ми харчуємося тут щодня й телефоном узгоджуємо замовлення та час. Голодного Мира краще не спокушати, даю йому насолодитися їжею та спокоєм. Собі теж не забороняю.

Повертаємося в готель. Номер, який ми винаймаємо невеликий, але для того, аби відновити сили після роботи, цілком підходить. В ньому є душ з гарячою водою, ліжка зі зручними матрацами й вікна виходять не на трасу – всі зручності в наявності. Після походу Мира в душ, але раніше ніж він схопить свій ноут, повідомляю йому все, що повинен до нього донести. На мій подив він все вислуховує мовчки, уважно дивиться на мене й насупивши брови, жує нижню губу. Коли я закінчую все пояснювати, він все ще продовжує мовчати.

- Хто ти? – перериває мовчання він. – Де ти подів мого адекватного друга? Які рожеві поні нагидили тобі в голову? Ти мене лякаєш! – нарешті криво посміхається він. - Сподіваюсь, що це хоча б незаразне.

- Ну, тобі це точно не загрожує.

- Так само ти нещодавно казав і про себе. Чимдалі – тим більше я тебе не впізнаю. Це вже клініка. Я був впевнений, що посидиш на голодному пайку й зірвешся або тебе попустить, а стає тільки гірше… Оце тебе покрутило! Мала – точно відьма! Будь із нею обережним! – регоче. Значить, ми домовимося.

- Пізно… бути обережним.

Так, вже пізно чогось боятися й намагатися применшити вплив однієї вередливої особи на моє життя. Вона кличе - я готовий все кинути та бігти, бо потрібен. А мені потрібна вона.

Свято, яке ми влаштували для батьків Мира, всі запам’ятають надовго – було весело, гамірно й цікаво. Раніше багато чого проходило повз мене. Зараз став помічати неважливі раніше для мене речі. Батько Мира поновлював свої клятви, зізнавався дружині в коханні й сказав дуже цікаву фразу. Я добре запам’ятав сенс.

Коли чоловік кохає, він в одній жінці знаходить та відкриває для себе багато особливостей. А якщо не зустріне свою єдину, то шукатиме її в багатьох.

Хтось з гостей сказав, що вірність є ознакою кохання, бо собі не зраджують.

А хтось пізніше жартував, що чоловік щасливий, коли щаслива його кохана.

Раніше я б ніколи не звернув на таке увагу, а зараз обкатую в голові почуте.

Тарас був сьогодні незвично мовчазним. Лора не змогла приїхати, бо в неї сесія. Дивно, звісно, але я спочатку не приділив цьому належної уваги. А ввечері Тарас перебрав з алкоголем та його понесло. Стало зрозуміло, що атмосфера свята подіяла не тільки на мене…