31 глава

Уляна

Гордій стояв біля ліфту, притулившись плечем до стіни й склавши руки на грудях.

Кліпнула пару раз очима, аби впевнитися, що мені це не ввижається. Я так і завмерла, стоячи в дверному отворі, однією рукою притримуючи двері, іншою впираючись в одвірок. Зафіксувала себе в часі та в просторі, закрила собою вхід своєму минулому в мій дім й з викликом подивилася йому в обличчя. Я не очікувала його побачити на порозі мого дому та змирилася з його відсутністю в моєму житті. Ми обидва мовчали. Нарешті Гордій відштовхнувся від стіни й рушив до мене. Він рухався неквапливо, дивився в очі й випромінював рішучість та впевненість. Підійшов впритул й не думав зупинятися.

- Нащо ти прийшов? – ми були вже настільки близько, що ділили подих. Ще пару сантиметрів та його тіло торкнеться мого. Я не повинна цього дозволити і не повинна його торкатися. Він підвів руку, аби прибрати мою, яка заважала йому пройти. Відсахнулася, аби не торкався й вжалася в одвірок. Гордій цим скористався й пройшов повз мене.

- Я прийшов до тебе… - він вже скинув кросівки й проходив вглиб квартири. Двері в тамбур так і залишилися відчиненими, а я була вимушена зайти за ним та захлопнути двері в квартиру.

Він без запрошення пройшов у вітальню й по-господарськи влаштувався в кріслі.

- Для чого? – я була розгублена, ошелешена й роздратована його поведінкою.

- Це ти мені скажи… – він вклав руки на підлокітники та відкинувся на спинку. Складалося враження, що це я прийшла до нього додому. Він сидів й дивився на мене в очікуванні відповіді, а я стояла й не знала, що робити.

- Сказати що? Для чого ти до мене прийшов?! – скинула брови й вклала в слова стільки сарказму, скільки змогла назбирати. Я не нападала. Я захищалася. – Невже пограти в карти?!

- Чому б ні?!  Ти сідай!  – Гордій примружив очі й хитнув головою в бік іншого крісла, а в мене пропав дар складати слова. – Я сам їх візьму, – і раніше, ніж я встигла щось відповісти, різко підвівся й за мить вже був біля комоду й заглядав в шухляду, де лежали настільні ігри.

- Ти вважаєш це нормально? – від невластивої для нього поведінки я губилася та відчутно гальмувала.

Вірус почувався в організмі, як вдома. Імунна реакція запізнювалася з відповіддю.

- Нормально. Все на своїх місцях. Ось і вони… - він повернувся, показав мені карти, знову вмостився в крісло й почав тасувати колоду. – Ти так і будеш стояти чи все ж таки сядеш?

Якщо я зараз і не сяду, то впаду точно. Нервувала, була напружена й злилася так, що починали тремтіти руки. Я таки присіла на край крісла. Гордій роздавав карти та не відводив від мене погляду. Він мене бентежив. Сильно.

- Знущаєшся?! Ти дійсно збираєшся грати? – таким його я бачила вперше й від цього ще більше нервувала.

- Так. Ми будемо грати… - Гордій завжди вмів краще керувати своїми емоціями. Але зараз навіть я бачила, що він стримується. Яку емоцію намагається гасити, вгадати не вдавалося.

- На бажання? Без дурниць… – саме так ми грали в день, коли він мені зізнався у своїх почуттях та запропонував зустрічатися. Тоді виграв бажання він й запропонував нічну прогулянку вздовж річки. Зараз я мріяла виграти й вимагати від нього піти звідси. Ще трохи і мій організм з цим вірусом впоратися не зможе. Це вже буде смертельна доза. Його присутність вб’є всі мої зусилля й все, що мені вдалося повернути до життя.

- Без дурниць. На бажання. Три партії.

Сподіваюсь, він розуміє, що він робить.

- Три партії… - а чи розумію я на що погоджуюся?

Грали мовчки. Наші дивоглядки тривали. Його погляд топив лід та плавив все, що встигло закам’яніти, він ліз під шкіру та робив мене вразливою.

Тільки в його погляді я губилася, тільки він міг проникати крізь всі бар’єри, тільки для нього не існувало жодних перешкод. Тільки він так на мене діяв і тільки проти нього я була безсила. Я не була впевнена, що Гордій робив це навмисно й розумів, що зі мною відбувається. Але це залишалося беззаперечним фактом. Не існувало такої вакцини, яка б могла впоратися з цим і яка б вберегла мене від нього. Або я її поки що не знайшла.

Мене трусило від нервів та його близькості. Голова відмовлялася тверезо мислити та аналізувати. Першу партію я програла, як і другу. Третього разу мені пощастило більше, я виграла. Одне бажання моє.

Карти кинуті та залишилися лежати на журнальному столі.

- Перші два бажання мої… Пересядь, будь ласка… - не відводячи від мене погляду Гордій вказав долонею на широке бильце свого крісла. Він бачив, що я готова сперечатися й швидко додав.  – Це перше бажання.

- Яке друге? – голос втратив всі верхні ноти.

- Друге буде пізніше.

Він змінився. Цього хлопця я не знала.

Я, звісно, могла б припинити цю дурнувату гру. Ні, не змогла б. Це колись я була сильною. Але не зараз. І не з ним.

Тому лише нервово повела плечима й сіла куди він пропонував. Кутики його губ смикнулися вгору.

- Давай так посидимо… - блакить стала глибшою й потягнула у вир. Я летіла. Ні, падала. А час завмер.

Два бажання його. Одне моє.

- Поцілуй мене…

Всі метелики, що колись жили в мені. Всі Галактики, які існували. Все, чого хотіла, боялась, шукала…

Все це благало… випустити та відпустити …

Поцілунок відчувався, як опік. Палив не тільки губи. Горіло все.

- Ти побажала мені кохання. «Не крихту, а справжнього», - процитував він рядок з мого листа. - Ти вважаєш, це була крихта? Крихта?!

В його погляді були образа, а можливо й біль. Тільки я не хотіла розпізнавати, шукати й вірити в неіснуюче. Збирати або підбирати крихти теж не хотіла.

- Я побажала тобі знайти справжнє кохання.

- Ти теж шукатимеш?

- Я теж шукатиму… Як і ти.

Ми одночасно підхопилися з крісла і, як однойменні заряди, відштовхнулися одне від одного й відлетіли в різні сторони. Гордій нахилив голову, перевів подих й знову подивився на мене. Він знову контролював себе.