30 глава

Уляна

Хто здійснить мої бажання?

Хто втілить всі мої мрії?

Хто зможе й хто не злякається

Закрити собою діри,

Затягнути старі шрами,

Загоїти в серці рани?

Хто пройде і хто подолає

Всі мінні поля та брами?

Як можна захистити себе від інфекції? Зробити щеплення й сподіватися, що організм виробить до неї імунітет. Тоді є шанс не захворіти або запобігти важкому перебігу хвороби й появі ускладнень.

Згадую лекцію, яку проводили для нас в університеті перед вакцинацією. Тоді нам пояснювали, що вакцину потрібно ввести до того, як вірус потрапить в організм.

Мій організм вже вражений вірусом. Хвороба надто затягнулася. Я ще остаточно не одужала. Але вирішила ризикнути й зробити щеплення. Наскільки  це буде дієвим і чи виправданий ризик? Чи це може виявитися небезпечно й ускладнень не уникнути? На всі ці запитання я сподіваюся отримати відповідь найближчим часом.

На свій двадцятий День народження Гордій отримає від мене привітання.

Я все зробила для того, аби він його отримав вчасно. Лист з побажаннями.

Бажаю йому пишатися не тільки привабливою зовнішністю, за яку більшою мірою повинен бути вдячний батькам, а своїми особистими досягненнями, обов’язково знайти свій шлях, вірних друзів та справжнє кохання.

Хочу нарешті попрощатися та відпустити. А ще хочу, щоб він відпустив. Нарешті.

Це потрібно зробити, бо без цього рухатися далі важко. Важко нести на собі тягар невизначеності, спогадів та великої кількості вже нікому непотрібних «чому?». Все це вже втратило актуальність та сенс. Мені вже дали подивитися, як буває, коли потрібна. І я знайшла в собі дрібку здорового глузду, аби побачити.

Розбачити вже навряд чи вдасться, як і позбавитися розуміння, що я більше не хочу дурити сама себе.

Обожнюю весну. В цьому році я прокидаюся разом із природою та відновлююся разом із нею.

Можна вважати, що травень став для мене місяцем змін.

На кожен день я складала для себе план – зробити щось, позбутися чогось, познайомитися, дізнатися… Від банального та повсякденного до незвичного та непритаманного мені.

Одні завдання, що вигадувала для себе, були легкими, для інших мені потрібно було себе вмовляти та налаштовувати. Легко було посміхатися хлопчикам, але важко їх татусям. Легко було рахувати всі червоні автівки й важко весь день людям казати тільки приємні речі. Легко зробити собі яскравий макіяж, важче зателефонувати Насті, вибачитися за неуважність й поцікавитися, як вона почуває себе в ролі матусі та дружини. Важко вислухати про всі проблеми сусідки зі всіма її хлопцями й домовитися про черговий «сеанс терапії» через тиждень. Легко зібрати всі непотрібні речі й віддати їх «в добрі руки». Легко поговорити з мамою про крапку в наших відносинах з Гордієм й важко переживати наслідки. Легко сказати Дем’яну, що скучила за ним й важко потім боротися зі своїм сумлінням.

Наші вихідні на дачі у Ніка допомогли мені багато чого зрозуміти. Про Дем’яна, про себе й про Гордія. Я постійно їх порівнювала. І в багатьох випадках перевага була на боці Дем’яна. Якби я зустріла його раніше… Але тоді все б могло бути інакше. Дем’ян каже, що я подобаюся йому саме такою. А яка я є насправді, мені самій тільки належить дізнатися.

Я в черговий раз впевнилася, що Дем’ян непогано грає на гітарі й приголомшливо володіє тілом. Моїм йому теж вдавалося непогано володіти… в танці.

Так, ми влаштували танці на березі річки й це було просто приголомшливо. Було змагання пар, звабливі дівочі соло та експромт від хлопців. Ми довели себе до знемоги через драйв та кольок від сміху.

Ми влаштували дегустацію страв з зав’язаними очима й годували одне одного такими «делікатесами», які Мішлен заніс би до чорного списку, а ресторани молекулярної кухні ніколи не додали в меню.

Я буду ще довго згадувати наш підгорілий куліш, в який ми забули додати солі, але не пожаліли перцю.

Трав’яний чай зі смаком полину та трохи оплавлені підошви кросівок Тараса, який невдало погрів ноги біля вогнища.

Буду згадувати наші посиденьки біля вогнища, дурнуваті конкурси та серйозні дискусії.

А мої розпухлі та потріскані губи пам’ятатимуть поцілунки та легкі укуси, які на них залишав Дем’ян…

Через його зайнятість та відсутність у місті ми не бачимося, але наші регулярні телефонні розмови стали вже невід’ємною частиною кожного дня, за невеликим виключенням з цього правила. А ще наші розмови стали більш відвертими. Дем’ян привчив мене до цього.

Роботи багато. Не все й не завжди виходить так, якби мені цього хотілося. Знаю, що це цілком нормально. Виконую й особисті замовлення. Таки відшиваю для своєї знайомої невеличкий гардероб – костюм, сукню й спідницю з топом. Задля того, аби встигнути вчасно, не сплю ніч й сиджу за машинкою два дні. Віддаю вдячній майбутній нареченій, вимикаю телефон й падаю в ліжко. Заснути одразу не виходить, бо попри шалену втому, думаю про те, що договірні шлюби таки існують в реальному житті й моя добра знайома не виглядає при цьому засмученою. 

Після пробудження дізнаюся, що мене вже оголосили в розшук. Дем’ян встиг обдзвонити дівчат, кожна з них теж телефонувала мені вже неодноразово. Вислухала від кожної, що винна й повинна терміново заспокоїти не в міру занепокоєного. Набрала та вислухала ще його. А потім він вислухав мене й мої найближчі плани. Мене врятував Мирон, який із нетерпінням чекав закінчення нашої розмови. Інакше б довелося скласти план на найближчий місяць та затвердити його.

На дачі голова паморочиться від повітря, сповненого ароматами квітів, а око радують зелень та їх яскраві фарби. Троянди мають солодкуватий аромат, саме він домінує над всіма іншими в цій частині саду, коли вони починають рясно цвісти. Зараз тільки пару кущів можуть похвалитися відкритими бутонами. Тому нахиляюся та пірнаю в них носом, аби відчути й насолодитися.