29 глава

Дем’ян

Пов’язала мене собою.

Оповила.

Просочилася в кожну

Мою клітину.

Дихаю тобою.

Ти мій кисень.

Без нього все гине…

- По твоїй мармизі бачу, що все вирішили. Задоволений? – Миро навіть не вдає, що не чув, як ми з принцесою обговорювали їх з дівчатами плани на вихідні.

- Задоволений… Чи надовго?

- Все ще тримає тебе в тонусі?

- Там така вдача…  З нею я ні в чому невпевнений…

- Але постійно збуджений… Здається, вона знущається, аби не розслаблявся. Як там розумні люди кажуть? «Любов зла… для кожного козла»…

Він повинен відхилитися, щоб не отримати текою по писку. А я повинен чекати нових жартів та відбивати кпини.

Так відбувається після кожної нашої з Улею телефонної розмови, свідком якої стає Миро, коли мені не вдається усамітнитися. Так сталося й зараз.

- Знову страждаю за правду. Наступного разу передай їй мою вдячність. Завдяки невитраченій енергії, ти за роботу хапаєшся, немов дурний.

- Я дурний, бо досі тебе терплю. І я тобі вже про це казав.

- О-о, за це я теж повинен дякувати твоїй принцесі. Це ж вона прокачала твоє… терпіння аж до мозолів. І я тобі теж про це вже казав.

Він регоче, а я роблю глибокі вдих та видих, закочую очі й теж посміхаюся. Він невиправний! І я теж…

Травень промайнув непоміченим.

Такої запари в нас ще ніколи не було. Ми носилися трьома областями, наче кочові цигани. В нас з’явилися нові замовники. У значній мірі цьому сприяли батьки й Наталя Петрівна, які активно рекламували нас своїм партнерам та черезтинне радіо. Зазвичай люди з більшою довірою ставляться до рекомендацій знайомих й тих, хто користується їх довірою. А наша задача зараз цю довіру зберегти та заробити власну.

Наш перший контракт й сам замовник виявилися для нас складними. Кожен крок вимагав шалених зусиль. Приходилося постійно щось доводити, спростовувати та підлаштовуватися, ще й так, аби не зіпсувати результат роботи та власні нерви.

Важко працювати з людьми, що хочуть «сучасного дива», але так, щоб задіяти весь мотлох, що «наскиртували». І самим «дивом» керувати бажають з девайсів, які ще дивом зберіглися до наших часів.

За свою витримку можу подякувати вихованню та принцесі. Миро теж може подякувати, бо комунікації з цим замовником та розбір його запасів витягую на собі саме я. Він не витягує. Тому тягне на собі технічну складову.

З IT-компанії довелося звільнитися, бо фізично не вистачає часу. Робота в агросекторі значною мірою прив’язана до сезону. А це наш перший сезон. Досвід здобувається важко.

Зараз можна тільки мріяти про такі вихідні, які ми провели тоді на дачі в Ніка. Спогади про них теплом розходяться тілом, а фотографії поповнюють мою власну колекцію.

З того часу ми з Улею не бачилися. Нам із Миром ледь вдалося вирватися на ювілей батька, привітати та провести час з родиною.

Другу квартиру ми так і не зняли, бо більшу частину часу й та єдина стоїть порожня.

Без спілкування з принцесою я теж почувався виснаженим та порожнім. Тому чекаю на кожну телефонну розмову. Навіть коротку. Навіть така її присутність в моєму житті робить його набагато кращим.

Нове замовлення, що ми тільки почали обговорювати, обіцяє стати найбільшим, якщо ми дійдемо згоди й зможемо добре впоратися з «пробним» завданням. Виробник займається вирощуванням овочів, всіх видів салату й зелені. Планує ще розширюватися, вирощувати мікрогрін. Наталя Петрівна вже має з ними контракт на заморозку овочів. Якщо й ми отримаємо контракт, то нам з Миром потрібно буде брати когось у допомогу. І, головне, всі міцності замовника знаходяться в області, обласний центр якої для мене зараз є центром Всесвіту. Це дозволить частіше бачитися з Улею й мати в своєму житті не тільки роботу.

Маю стільки планів. Стільки всього хочу зробити. І цього разу це не тільки мої хтиві фантазії. Це набагато більше. Мені хочеться проводити разом весь вільний час. Кожного разу, коли бачу гарний краєвид або щось цікаве, хочеться, аби вона теж це побачила та розділила це зі мною. Мені не вистачає саме її емоцій, аби картинка стала цілісною та завершеною.

Вдячний Миру, що він говорить зі мною про неї. Що я можу хоч із кимось проговорити вголос те, що розпирає мене зсередини. Добре, що Миро все це витримує й не поривається здати мене у божевільню.

Пояснити деякі мої дії, думки й слова важко. Навіть він не розуміє.

Мене заводить в ній все. Навіть її дивне бажання  тримати відстань. Чим більше відсторонюється, тим більше мене криє. Відштовхує, а мене притягує ще з більшою силою. Почуваюся збоченцем.

Вона стала моєю потребою та згубною звичкою, маною, нав’язливою ідеєю, мрією. А хочу, щоб була моїм повсякденням. Але впевнений, що ніколи не стане рутиною. Не вона. Не з її вдачею. Бо саме вона зробила мене залежним. Саме вона не дає мені здатися. Саме вона примушує мене рухатися та не зупинятися.

Вона моя рушійна сила. І моя найбільша слабкість.

Надскладний проєкт. Програма, яку потрібно написати так, аби працювала без багів.

Миро часто жартує, що принцеса мене динамить та знущається. Він не розуміє. А я не пояснюю все. Деталі залишаю. Залишаю тільки для нас із нею. Це особисте.

Я мав можливість дотиснути й зробити її своєю, але свідомо не роблю цього. Не хочу, аби шкодувала, гризла себе або звинувачувала потім мене. Бачу, вона дійсно ще не готова.

Вона повинна захотіти цього сама. Дійти до бажання бути зі мною.

І я даю їй на це час.

Але й поступово підводжу до того, аби вона навчилася не тільки слухати своє серце, а ще й вміла чути своє тіло.