27 глава

Уляна

Дачний будинок знаходиться на схилі. Він в нього «вписаний», тому з одного боку виглядає, як одноповерховий, а на річку дивляться два поверхи. Вид з вікон чудовий. Впевнена, що як з’явиться зелень, буде взагалі приголомшливий. На першому поверсі кухня-вітальня, санвузол та комора, а на другому дві кімнати. Побудований кілька років тому й має той мінімум всього, щоб під рукою було найнеобхідніше.

По приїзді хлопці одразу розтопили булер’ян, аби прогріти будинок до ночі. Тому зараз в ньому вже не так холодно, але мені все одно не спиться.

Соня з Ніком та Тарас із Лорою сплять на другому поверсі. Ми з Мар’яною окупували диван у вітальні, а Дем’ян з Миром влаштувалися на надувному матрасі поруч. Судячи з усього, Дем’ян теж не спить. Мене це анітрохи не дивує.

Коли побачила його сьогодні на вокзалі, хотіла прибити, засипати шпильками, спопелити поглядом. Зла була на нього страшенно. Ігнор та його пригоди були достатнім приводом, аби я поводилася відповідно. Його зухвалий тон тільки підсилив відчуття та «підсипав перцю», як каже моя бабуся. Між іншим, саме вона радила придивитися до Дем’яна. Ось я й придивляюся. Прискіпливо.

А ще прислухаюся й дивним чином чую. Те що він каже, залишає в моїй свідомості важкий слід. Навіть не так. Його слова оголюють те, що було приховане й відкривають погляду не дуже приємні речі.

«При відсутності стосунків ніхто нікого ні про що не попереджає, не виконує домовленостей й не думає ні про кого, окрім себе».

Все саме так, як він озвучує, було в наших стосунках із Гордієм ще за півроку до розриву. Правильніше буде сказати, що стосунків ВЖЕ не було тоді, коли ми їх вдавали. Від цього усвідомлення боляче. Але одночасно й легше. За таким розкладом все одразу стає на місце. І я приймаю рішення, яке постійно відкладала. На яке диво я чекала? На що розраховувала?

Гордій давно вже жив своїм власним життям, в якому моє місце визначалося за остаточним принципом. Мене вставляли в графік тоді, коли було зручно. Все, що відбувалося в моєму житті, його обходило. Чому так сталося? Цікаве питання. Можливо колись я знайду або дізнаюся відповідь. А зараз час рухатися далі…

Дем’ян…

З ним все… Невизначено, незрозуміло? Як?

Якби ж я знала!

З ним все непередбачувано. Я не знаю, чого очікувати від нього й що я сама можу утнути наступної миті. Це не піддається прогнозам та логіці. Суцільний порив. З ним я все частіше не стримуюсь. Та чого себе обманювати? З ним я відв’язуюся на повну. На нього я спускаю всіх собак та не стримую жодної своєї емоції. Поруч із ним не впізнаю сама себе. З ним я переживаю такі миті, які не могла й уявити. І враження… Як сьогодні. Ні, вже вчора.

Чудовий краєвид, неймовірний захід сонця, міцні обійми.

Та будь-яка дівчина попливе! А коли Дем’ян нагадав про дату й попросив простягнути праву руку… Не уявляю, що відчувала б інша, але я злякалася, коли уявила, що це може означати. Знала, що не прийму пропозицію, але й не знала, як відмовитися. Але й тут Дем’ян здивував. Могла нафантазувати собі все, що завгодно… Але цукерка?! Сподіваюсь, мої очі збільшилися не аж так, аби це виглядало лячно. Добре, що в цей момент я сама себе не бачила. Давно вже я не їла цукерки з такою обережністю. Останній раз тоді, коли в мене хиталися одразу три молочні зуби. І каблучку, зроблену з обгортки цукерки, в останній раз я приміряла приблизно в тому самому віці. І легкість така сама була й безпосередність. Все це було настільки чудово, що не хотілося нічого заперечувати та спростовувати. Стосунки? Та, легко!

Тільки за всією цією легкістю було ще багато питань до організатора цього перформансу і я дуже хотіла почути відповіді. І це не про ревнощі. Це про довіру. Без неї неможливі жодні стосунки. І саме із нею в мене були проблеми через попередній досвід.

Я давно вже не вірю в казки про те, що дорослі хлопчики в сауні грають з дівчатками в шахи. А в таку версію за участі Дем’яна, тим більше.

Відповідь, яку отримую, мені не подобається.

- Не будемо псувати момент, - мене беруть в кільце його зімкнуті руки. Висловити заперечення не встигаю. – Обіцяю, ми поговоримо пізніше. Через кілька хвилин вже буде темно. А ти бачила ту дорогу? Не хочу, аби ми переламали ноги. Невже ти хочеш, аби ми разом пережили такі незабутні відчуття? Поцілуймося й підемо…

Ухиляюся та дарую у відповідь таку саму звабливу посмішку.

- Не будемо псувати момент. Поцілуємося, як поговоримо.

- Вреднюго! – замість поцілунку отримую легкий ляпас по дупі.

Вечеряли на вулиці, розсівшись біля багаття, на якому закипала вода в казані. Нік каже, що вони з братом та друзями люблять так посидіти, тому на ділянці облаштували спеціальне місце під вогнище. Мені теж дуже сподобалася така ідея. Шкода, що на нашій дачі мені таке облаштувати ніхто не дасть. Та й ділянка в нас менша.

Вражень за день багато, як і думок в голові. Саме через них не спиться.

Чую, як скрипить матрас, а потім шерех за спиною. Дем’ян нахиляється до мого вуха.

- Вдягнися тепло. Чекаю тебе на вулиці…

Так, можливо, краще посидіти та поговорити, ніж лежати та чекати на сон, який ніяк не йде.

Дем’ян подарував мені сьогодні спортивний костюм. Вдягаю його прямо на лосини й футболку, в яких була. Костюм рожевого кольору. Взуваюсь, беру куртку, картату ковдру й тихо виходжу на двір.

Дем’ян вже розпалив багаття. Постелив спальник й чекає мене біля входу. 

- Моя рожева мрія! – оцінює свій подарунок.  – Я саме так тебе в ньому і уявляв! - сміється та притискає до себе.

- Дякую! Він класний. Сама б я такий колір не обрала, - це правда, але костюм мені дійсно подобається.

- Мене б ти теж не обрала? – підіймає та відриває мене від сходинки. Наші обличчя зараз на одному рівні. Тьмяне світло дозволяє добре бачити, як Дем’ян грає бровами і посміхається.

- Ні, якщо б ти так часто не маячив в мене перед очима й не хапав на руки.