23 глава

Уляна

Цього року все аномальне.

Від мого життя до погоди. Березень був сніжним. Перший тиждень квітня подарував надію на тепло й сніг почав танути, але до середини місяця його все ще можна було побачити й навіть помацати. Ночі все ще були холодними. Все це нагадувало пізню осінь, але ніяк не весну.

Мені так хотілося вразити Дем’яна, який мене не бачив майже два місяці, що я ризикнула вдягнути коротку спідницю, коротку куртку й капронові колготки. Це мало необхідний ефект, але я змерзла. Ну, хоча б нову спідницю вигуляла. І в іншому теж вечір пройшов добре.

Якщо я й мала якісь сумніви, розмірковуючи чи на часі нам поновити наше спілкування та зустрічі, то в Дем’яна був дуже вагомий аргумент, аби мене переконати. Він добре знав, які фільми та жанри мені подобаються й це мене підкупало. Було дивно, але саме Дем’ян знав мене найкраще. Саме йому я розповідала те, що нікому не говорила й чим ніколи ніхто не цікавився. Він теж багато розповідав про себе. Саме так я змогла дізнатися, що стосовно книг та кіно наші смаки в значній мірі збігаються. Ми надто різні, але саме в цьому сходимося. Дивно, правда?

Швидко збираючись, пообіцяла собі, що не дозволю жодних обіймів та поцілунків. Не хочу нікуди поспішати. Або просто боюсь… З цим мені ще потрібно розібратися.

Всі ми шукаємо сенсів, втіхи, розуміння. Хтось шукає кохання. А хтось тиші та спокою. Я саме їх і потребувала найбільше. Два місяці саме ними й насолоджувалася.

В такій тиші найкраще чути себе.

І я дещо змогла зрозуміти. Можливо… я боюсь розбити не його серце. А своє. Бо знаю, як це нестерпно боляче. Тому боюсь і тому уникаю. Тому збігаю та ховаюся. Тому відштовхую. Тому залишаю. Аби не боліло більше ніколи. Бо в мене все ще болить.

А Дем’яну я все ще цікава й, можливо, потрібна. В мене є шанс це побачити та перевірити, в нього це мені довести. Якщо захоче. Напевно знаю, що він все ще хоче тримати мене в обіймах та цілувати. І він це не збирається приховувати. Всі мої спроби тримати між нами відстань не втримали його від поцілунку на прощання. Ці спроби й для мене залишилися спробами…

Після походу в кіно, наші телефонні розмови стали відбуватися частіше. Я прийняла це й не стала заперечувати.

Через п’ять днів ми знову зустрілися біля кінотеатру.

Цього разу я вже не запізнилася. Була впевнена, що приїду першою. Помилилася. До сеансу було ще двадцять хвилин, а Дем’ян вже чекав на мене.

- Ти вчасно! – посміхнувся він і я посміхнулась у відповідь. – Встигнемо ще випити кави. Там такі тістечка! – він по-змовницькі підморгнув мені. Свою любов до солодощів я ніколи не приховувала. - Пішли скоріше!

- Боїшся, що все з’їдять?

- Дуже хочу солодкого… - нахилившись до мого обличчя сказав він й, стишивши голос, додав. - Боюсь, що з’їм тебе.

Була впевнена, що він мене поцілує, але він цього не зробив. Завмер в парі сантиметрів від моїх губ й хитро примружив очі. Він що очікував, що поцілую я?

- Я теж рада тебе бачити, але їстиму краще тістечка…

Дем’ян засміявся.

- Знову на дієті…

Після сеансу ми гуляли по парку. Останніми днями весна згадала, що їй належить дарувати тепло й робила це з завзяттям та щодня підвищувала градус. Щодня термометр видавав новий рекорд, а природа нові фарби. Повітря було просочене запахом весни й ним по-особливому дихалося.

Ми ділилися враженнями, сподіваннями та планами. Іноді мовчали та прислухалися до себе. Між нами щось змінилося…

Дем’ян провів мене до дверей та побажав доброї ночі. А я чекала на поцілунок… Але він так і не відбувся.

Це було дивно та на Дем’яна зовсім не схоже. Зазвичай він користувався кожною можливістю й долав всі виставлені мною бар’єри. Якщо він чекає від мене відповідних кроків, то чекати доведеться довго.

Він зателефонував десь за півгодини, аби повідомити, що дістався додому й попрощався. Це теж було незвично. Частіше наша розмова припинялася, коли хтось із нас вже засинав або її закінчувала я. Наступного дня він теж не зателефонував. Все це було дивно й примушувало мене думати, що щось не так.

Не так було й тоді, коли через день в клубі я не побачила ні Дем’яна, ні Мира. Тарас був присутній.

Соня своє двадцятиріччя відмічала в клубі. Це й зрозуміло, бо саме тут рівно два роки тому вони познайомилися з Ніком. Тому сьогодні це подвійне свято.

- Ти так посилено крутиш головою. Когось виглядаєш? – іменинниця нахилилася до мене, аби перекричати гучну музику. Ми щойно повернулися за столик після того, як настрибалися на танцмайданчику. – На когось очікуєш?

- Та ні… Я так розумію, що всі, хто повинен був прийти, вже тут…

- Не хочеш нічого в мене запитати? Ну, можливо, я щось знаю, - Соня закусила губи, ховаючи посмішку. Ми обидві чудово розуміли про що йдеться.

- Звісно, хочу! Ти ж казала, що запрошувала Дем’яна з Миром…

- О-о-о! Нарешті! А я вже думала, що ти не запитаєш! – сміється вона. – Їх не буде, вони ж не в місті. Хіба Дем’ян тобі нічого не казав? – вона награно збільшує очі й її брови підстрибують. Я ж зовсім не награно дивуюсь і як виглядають зараз мої очі та брови не уявляю.

- Ні, не казав… - щось неприємно дряпає в горлі й хочеться проковтнути ту грудку, яка раптом там з’явилась. – А де вони, ти не знаєш?

- У-у, не знаю. Я з ними не розмовляла. Мені Нік сказав, що хлопців не буде й передав їх вибачення, привітання та букет. До речі, букет розкішний. Одразу кажу, я Ніка розпитувала, він нічого не знає. Але ти можеш запитати в нього й сама або зателефонувати Дем’яну.

Ловлю Мар’яну, але вона нічого не знає. Тарас теж тільки пожимає плечима та каже про якісь справи та запевняє мене, що в них все гаразд.

Мій настрій погіршується,  я намагаюсь його втримати, бо в моєї подруги сьогодні одразу два свята. І я далі приймаю в цьому активну участь. Але думкам важко дати раду.