22 глава

Дем’ян

Не витягую більше! Все, здувся! Я чесно намагався, стримувався та хотів довести, передусім собі, що зможу триматися на відстані. Для чого? Аби довести їй… Капець! Не знаю, чи вийшло, але себе я довів точно. Приблизно до точки неповернення. За нею вже все й стан, який адекватним ніхто не назве.

Наївно розраховував побачитися ще тиждень тому, але минулої п’ятниці домовитися про нашу зустріч мені не вдалося. Сьогодні відмовитися знову я їй вже не дам. Я й так чекав надто довго. Вісім тижнів. Ще кілька днів й буде ті пару місяців, які вона просила. Таких дорогих подарунків я ще нікому не дарував.

Нервую, коли беру телефон. Нервую, поки рахую гудки та миттєво заспокоююсь почувши її голос.

- Привіт. Я чекала на твій дзвінок.

Приємне тепло заповнює все всередині. Холодні пальці, що тримають телефон, теж починають зігріватися та поколюють.

- Привіт… і я рад тебе чути, принцесо! – розумію, що посміхаюсь, й від цього посмішка стає ще ширшою. – Як справи? Чим займаєшся? Роботу вже закінчила?

- В мене все добре. Зараз готую вечерю. Чекаю батьків. А робота… її ще багато. А ти як? Вже все владнали? Ти повернувся?

Минулого разу я розповів Улі, що в нас виникли деякі проблеми з новим замовником й потрібно буде їхати в іншу область, щоб подивитися на власні очі ті «розробки», які нам почали нав’язувати й намагаються продавити зміни у вже затверджених планах.

- Ми ще в процесі… Є прогрес, але дещо все ж таки прийдеться змінити. Я вже в місті. Зустрінемося? Я взяв квитки в кіно…

Отримую відмову, але не вмовляю. Розмову ми не припиняємо й вона триває вже доволі довго.

- А що за фільм? – неочікувано й не в тему.

- Відома космічна сага. Четвертий епізод. Єдиний сеанс…

- На котру годину?

- Початок… - дивлюсь на годинник, - за двадцять хвилин.

- Я ж не встигну! – розпач в її голосі мене тішить.

- Швидко збирайся й виходь, я викличу тобі таксі.

- Біжу!

- Чекаю!

Я щасливий! Добре, що я вже вивчив її смаки й знаю, що їй важко буде відмовитися від того, що їй подобається. А ще мені пощастило, що наші смаки в цьому випадку збігаються.

Чекаю на неї на вулиці. Холоду не відчуваю. Скоро середина квітня, а вечорами все ще замерзають калюжі й місцями можна побачити залишки снігу. Весна, не дивлячись на спротив зими, все одно наступає й щодня відвойовує для себе добрий шмат землі. Сонце з’являється частіше, світить довше й вже гріє. Все, як в нашому житті.

Як би холодно не було, тепло прийде неодмінно!

Дивлюсь, як припарковується таксі, як з нього вистрибує принцеса й несеться до мене. Хочеться схопити її та не відпускати. Але знаю, що цього зараз краще не робити.

- Ми запізнилися! – хапає мене за руку та тягне. Її рука тепла й так приємно відчувати її тепло. – Побігли швидше!

- А привітатися? – підозрюю, що її зараз важко буде втримати, але варто спробувати.

- Віталися. Вже фільм почався! Побігли! – якщо ви не можете зупинити процес, очольте його. Так і я переймаю ініціативу й вже сам тягну її за собою.

Пробравшись на свої місця, падаємо на них й ігноруємо незадоволені репліки, що тривають після наших вибачень. Я так і не відпускаю руку Улі, яку вона намагалася висмикнути, й вона залишає свої спроби. Вона залипає на екран, а я на неї. Скучив. Тому при мерехтливому світлі екрану розглядаю уважно кожну рису обличчя, завитки волосся, що впали на нього, смужку шиї, що визирає з вільної горловини светра, напружені плечі, груди, які все ще часто здіймаються від пришвидшеного дихання, обтягнуті щільним капроном ноги, які залишає відкритими коротка спідниця. Мій погляд стікає її тілом, а я стікаю слиною.

- Дивись на екран! – мене повертають на землю. Мені так хочеться поцілувати ці куточки губ, що зараз так зухвало смикнулися вверх. Вже тягнусь. – Не здумай… - мене таки приземлюють. Але заспокійливо погладжують руку. Це їй так здається, що мене це повинно заспокоїти…

Через якийсь час принцеса вкладає голову мені на плече, я її обіймаю й мені стає легше. Вона поруч. Зі мною.

Сеанс закінчується. Шкода, що фільм тривав не так довго, якби мені того хотілося.

З розкладу дізнаємося, коли можна буде подивитися наступну частину. Обираємо сеанс й одразу купуємо квитки. Приємно, що вона сама це пропонує зробити.

Відпускати її не хочу. На вулиці довго не погуляєш, в такій спідниці… Сходимося на кав’ярні поруч з кінотеатром. Ніяк не можемо наговоритися, а я не можу надивитися на неї. Сидимо до закриття.

Підвіз її до дому, але ми так і сидимо в машині. Вона не поспішає. Бачу, що теж не хоче йти.

Запрошую принцесу в гості. Пропоную швидко довезти. Жартує та відмовляється. Був впевнений, що не погодиться. Але все одно спробував. Як і багато разів вже спробував то притиснути, то поцілувати. Не вийшло нічого.

Мені пояснили, що це не побачення. Нехай буде «не побачення», якщо їй так легше. Але я вже знаю, що на наступному тижні ми підемо в кіно. А ще на неї дещо чекає. Й на мене теж. Але до цього мені потрібно ще якось дожити. Тому не стримуюсь й загортаю її в обійми та коротко цілую, коли прощаємося біля ліфту.

Швидко доїжджаю до дому й одразу набираю її. Хочу вкласти її сьогодні спати. Мені вдається.

Я заснути спочатку не можу, а потім мені вже не дає Мир. Він повертається з клубу в дивному стані. Він був там з нашими університетськими друзями. Каже, що почувався без мене так, наче його кинули. Мені смішно. Але друг вимагає компенсувати йому мою відсутність й ми сидимо під віскі та філософські розмови про те, як кохання руйнує багаторічну чоловічу дружбу, особистість та психіку, майже до ранку. Розумію, що зараз не можу скласти другу компанію у всіх розвагах, як це було раніше й як ми до цього звикли. Ми, як і раніше, відпочиваємо разом, але вже є деякі обмеження й до цього теж ще потрібно звикнути. І мені, і Миру. Мені шалено пощастило, бо маю друга, якому можу розповісти все й який зі мною теж не закривається. Його поради та висновки іноді ідіотські, але більшість з них цілком слушні. І я рад, що дослухався й вчасно зателефонував Ніку.