21 глава

Уляна

Зима цього року ніяк не хотіла відступати. В перший день весни випало багато снігу. Заметіль невтомно працювала всю ніч. На ранок все місто стояло, але виглядало нереально й було сліпуче-красивим. Такої кількості снігу я давно не бачила. Великі снігові замети прикрасили місто. Посилено працювала снігоприбиральна техніка та комунальники. Люди відкопували свої автівки, офіси, будинки, гаражі, подвір’я. Ліс, який я бачила зі своїх вікон був, наче намальований. Я мружилася, дивлячись на це біле королівство й посміхалася. Головний біль мене більше не мучив, температура знизилася й горло боліло вже не так сильно. Мені стало легше.

За два дні я вже повністю одужала й могла дивитися на всю цю красу не тільки з вікна. Ще через день, пізно ввечері, ми з Максом каталися на санках з гірки за нашим домом. В цей час дітвори на ній вже не зустрінеш, хіба що з батьками, які дозволяють чадам пізно лягати. До пізньої ночі на ній зазвичай були бажаючі насолодитися зимовими розвагами. Так і цього разу, ми були там не єдині, але це не заважало отримувати задоволення нікому. Ми бавилися, наче повернулися у дитинство. Кілька разів спускалися на якихось картонках, падали з санок, з’їжджали у зв’язці, штовхалися й змагалися хто проїде далі. Макс ні про що мене не розпитував і я була йому за це вдячна.

Дні збігали, складаючись в тижні, та були сповнені роботою, роботою, роботою… Не знаю, рятувалася я нею чи справді так захопилася, але саме вона займала зараз левову частку мого часу.

З подругами ми постійно були на зв’язку. Двічі змогли вибратися на каток, один раз в кіно, один раз прогулялися по магазинах, чотири рази я залишалася у Лори з Мар’яною на ніч. Чи сумувала я за насиченим студентським життям? Мабуть, так, сумувала. Чи хотіла б щось змінити? Скоріше за все, ні.

До бабусі намагалася навідуватися переважно в робочі дні, у вихідні до неї приїздили батьки. У мами закінчилися постійні відрядження. Батько теж змінив роботу й надовго нікуди не їздив, тиждень-два, не більше.

Гордій не з’являвся й не телефонував. Якщо його візит на День закоханих був прощанням, то дуже дивним. Три тижні тиші, яку я не збиралася перша порушувати. Було це проявом гордості, небажанням втратити самоповагу чи елементарним бажанням сховати голову в пісок – не хотіла розбиратися. Я й так добре знала, що не буду робити жодних спроб для нашого зближення сама. В мене для цього було кілька причин. Мені все ще боліло, все ще почувалася зрадженою, вже розуміла й бачила, що може бути інакше й, головне, я не відчувала, що йому я потрібна. Нав’язуватися не вважала за потрібне. Але шанс йому вирішила таки надати. Тож чекала.

А Дем’ян… З ним поруч було спокійно та легко. А в його відсутність… Моє серце не зривалося та не боліло.

- Ти ж не кохаєш його!

- Мам, от що ти хочеш від мене зараз почути? Що знову не так?

Я закінчила роботу й бігаю по квартирі, метушусь, бо такими темпами можу запізнитися. Обіцяла дівчатам ще забігти в нашу кондитерську за еклерами. Поліні вони подобаються. Вчора в неї був День народження, сьогодні у нас дівочі посиденьки. А мама почула щойно нашу з Дем’яном телефонну розмову й ніяк не може заспокоїтися.

- Для чого ти хлопцю морочиш голову? Улю, для чого це все?

- Що саме «для чого»?

- Ти ж казала, що хочеш розібратися з Гордієм. Ти ж його ще кохаєш. То для чого ти знову спілкуєшся з Дем’яном? Що скаже Гордій, коли дізнається? Чи ти не збираєшся його чекати?

Від цих питань в мене починає закипати мозок та йде пара з вух. Спокійно поговорити навряд чи вийде. Тема болюча й мама знову обирає бути на стороні Гордія. Це ранить найбільше, тому її знову не почую. Як і вона мене.

- З якого питання починати відповідати? Чи вони  риторичні?  Мені Гордія чекати все життя? Я його мало чекала? Або чекала неправильно? І чого саме мені чекати? Коли з’явиться? Коли згадає? Коли визначиться?

- Ти можеш побути сама й не кидатися в крайнощі? Не бігати від одного до іншого?

Побути сама… Сама… 

Зупиняюсь.

- Не зрозуміла, що означає від одного до іншого? Я ні до кого не бігаю. Гордій з’явився три тижні тому, віддав мені квіти й знову зник. Коли в наступний раз з’явиться й для чого, ти знаєш? Я не знаю. Підозрюю, що й він сам цього не знає. А я чекаю, мам, чекаю… Чи мені йому зателефонувати й запросити?

- Чому б ні? Ти ж Дем’яну телефонуєш?

- Ні, не телефоную! Дем’ян зателефонував вдруге за останні три тижні. Сам! Розумієш? – це мама ще не знає, що Дем’ян спілкується з бабусею. Цікаво, що б вона на це сказала?

- Я не зрозуміла! Ти ж запевняла, що ви з ним вирішили не спілкуватися!

- Не ми вирішили, а я йому про це сказала.

- Тоді чому ще раз йому про це не скажеш?

- Бо не вважаю за потрібне! Я не прошу його мені дзвонити, але й забороняти не збираюсь! Я хочу подивитися, чи справді потрібна йому і наскільки його вистачить!

- Уль, ти робиш помилку. Він тобі не потрібен.

- Мам, мені потрібно йти. Вибач… Мене чекають.

- Там буде Дем’ян?

- Ні, там його не буде. Але він знає, де буду я… - на відміну від Гордія. Мамі, звісно, цього не озвучую, а то ще виявиться, що потрібно і йому повідомляти.

А ще, на відміну від Гордія, Дем’ян знає чого він хоче та йому не байдуже чого хочу я. І я знаю, що відбувається в його житті, від нього самого, а не розгадую ребуси. І це не він мені зраджував… Є в нього хтось зараз або немає, я не розпитувала. Не вважаю, що маю на це якесь право. І теми цієї уникаю завжди свідомо. Якщо знайде собі когось… Ну, що ж… Буду за нього рада. Можливо. Але спілкуватися не буду точно.

Таки спізнююсь й вислуховую від дівчат по повній. Настрій свій приховати повністю теж не виходить. Запізнення та зламаний випромінювач позитиву пояснюю розмовою з мамою. Мене ні про що не розпитують. Це добре. І дуже добре, що ми нарешті зібралися разом.