20 глава

Дем’ян

Всі відриваються, святкують, гуляють. А мене продовжує нудити. Розкажи хто, не повірив би ніколи. Ні, ну такого ж не буває! Щоб огиду відчути аж до реальної нудоти.

Друзі вирішили, що я реально чимось отруївся. І це ж реально правда. Отруївся. В мені та отрута тече венами. Нею просочений весь мій багатостраждальний організм. І ім’я в неї є. І назва цьому явищу теж є. Якщо мене тільки від спроби близького контакту ледь не вивернуло. А та дівуля ледь не отримала моральну травму, їй пощастило, що не зовсім твереза була. Хоча мені б не про неї турбуватися. Це мій організм отримав шок, а я моральну травму.

Серед присутніх тільки Миро зрозумів, що насправді відбулося. Нічого, він мені пробачить. Він же сам вирішив свій День народження відсвяткувати «традиційно» у відпочинковому комплексі – друзі, гарячі панянки, розваги для дорослих та незакомплексованих. І гра ця з картками – витягуєш номер партнерки, а вона вашу розвагу… Нехай хлопці відриваються. А я вже пас. Трохи ще посиджу, подихаю свіжим повітрям та піду в номер. Якщо пощастить, мене до ранку залишать у спокої.

Капець! Оце мені прилетіло! Уявляю, яке в мене було обличчя, що навіть Олег протверезів. Сподіваюсь, він й дівулю ту з яскравими губами та дупою у чорному мережеві втішить. Виявляється, в мене на деякі види того мережива з’явилася алергія. Бачте, мій вибагливий зір хоче бачити його тільки на одній д… дівчині, бо відсилає в мозок сигнал небезпеки, не розгледівши потрібне… обличчя. А губи та посмішка панянки не сподобалися моєму вибагливому… шлунку. Фу-у… Знову нудить.

- Ну, що ти тут живий? – Миро простягає мені склянку води та сідає поруч. – Ще не телефонував своїй заклинательці жаб? – закашлююся, вдавившись водою, а мене ще й послужливо лупцюють по спині. – Ти ж щось зелене та огидне уявляв, що так позеленів? Це вона тебе навчила?

Залюбки б реготав зараз разом із ним, якщо б вода носом не пішла.

- Я твій День народження ще довго згадуватиму…

- Принаймні ти ніколи не забудеш дату, коли мене потрібно вітати. Хто знає… може наступним прокляттям буде часткова втрата пам’яті або друзів.

- Людство ще не вигадало таких ліків, щоб забути твою задоволену пику. Тож можеш не турбуватися.

- Все одно потрібно буде пошукати. Я б для тебе придбав, щоб так не мучився. А то від ваших рольових ігор «Сама не дам, нікому не віддам» в тебе скоро сказ почнеться, зябра виростуть та руки в кишені не влізатимуть. Ти ж крім роботи, то в басейн, то в душ й злий… Скільки ти їй вже не дзвонив? Два тижні?

- Так… Сьогодні рівно два… Слухай, я ось думаю… Чому ти народився двадцять восьмого, а не двадцять дев’ятого? Святкував би собі один раз на чотири роки й зробив би близьких щасливими.

- Не з твоїм щастям… Ти своє вже знайшов!

- В якому пеклі для мене зробили це щастя?! Нехай їй хоча б гикнеться, якщо не спить…

Регочимо вже вдвох.

- Не боїшся, що почує?

- Та якби ж…

- Пішли, бо ти вже не зелений, а синій. Чи ти вирішив відморозити собі все зайве?

- Подякуй, що я не дав тобі відморозити свого язика вісімнадцять років тому. Не було б зараз чим теліпати. І не забувай, що це ти в нас старший, а я розумний.

- Ага, дякую! Проте я красивий та вільний. Пішли вже. Знайдемо картку з казочкою на ніч, можливо хтось з дівчат зглянеться та почитає тобі.

- Дякую за турботу, але я знаю чию казочку я зараз послухаю. Я в номер. Розважайтеся!

Так, я витримав цілих два тижні. Як вона й просила, не приїздив та не телефонував.

Я тоді ледь не зжер її в машині. Потім ми цілувалися в під’їзді. В ліфті. Біля дверей вона цілуватися відмовилася й ми цілувалися на сходинках.

Я вже розомлів, розслабився й думав, що вона забула про свій спіч й бажання побути самій. Але мене чекав сюрприз. Мене солодко поцілували, всаджуючи в ліфт, й побажали не бачити та не чути наступні пару… місяців. Саме так, з паузою. Добре, хоч не років. Підозрюю, що вся попередня програма з поцілунків була анестезією, щоб я не помер від шоку. І поки я не прийшов в себе, вона збігла, сховавшись за зачиненими дверима.

Я так офігів, що сам не хотів телефонувати їй кілька днів. Потім ще кілька днів злився та психував. Потім сподівався, що не витримає та зателефонує сама.

Ні фіга! І я вже сам подумав, якщо хоче, дам їй таку можливість. Нехай думає.

У нас з Миром зараз стільки роботи, що думати про дурниці часу нема. В мене ще й басейн, і зал. А від дівчат та Марії Григорівни, якій я телефонував наприкінці минулого тижня, знаю, що в Улі все гаразд і теж багато роботи. Ось нехай і працює… Це корисно. Дурниць менше в голову лізтиме.

В номері не вмикаю світло. Скидаю куртку та взуття. Падаю на ліжко. Довго в руках кручу телефон. Борюся з сумнівами. На годиннику майже перша година ночі. Скоріше за все вона вже спить. Вирішую, якщо не візьме слухавку з перших трьох гудків, вимкну телефон й не турбуватиму. Після другого сигналу чую її голос.

- Привіт. Щось сталося? – спочатку думаю, що я її таки розбудив, тому голос такий хрипкий. Але вирішую запитати.

- Ти захворіла?

- У-гу, - прокашлюється, – горло болить…

- Розмовляти боляче?

- Не дуже… - а по голосу не скажеш.

- Температура є?

- Тридцять вісім і сім, голова болить.

- Хочеш я тебе пожалію?

- Я зараз страшна…

- Як завжди, - фото мого контакту чарівне і я не брешу. - Страшно прекрасна. Ти ж так, пам’ятається, казала?

- У-гу, прекрасна. Ти так пізно телефонуєш… В тебе щось сталося?

- Ти сталася…

Ми розмовляємо довго. Ну, як розмовляємо… Я розповідаю все, що відбулося в моєму житті за ці два тижні, а її прошу влягтися й просто слухати. І я не знаю, хто з нас перший засинає, вона чи все-таки я.

Прокидаюся вранці у гарному настрої й повний сил. Мені значно легше дихати й я навіть відчуваю піднесення.  А вона обов’язково швидко одужає…