18 глава

Уляна

Чи припинила я його чекати? Не припинила. В своїх думках я постійно задаюсь питаннями - з ким він, що робить, чи думає про мене? Основним залишається, чи зможемо ми колись порозумітися?

А Гордій не зраджує собі...

Червоні троянди – своєрідне зізнання в коханні. Тому не мої улюблені білі, червоні. Але це квіти! Це тільки квіти!

Можливо, це дійсно прояв почуттів, або ж егоїзму, бажання отримати другий шанс, залишитися друзями, залагодити провину... Він шкодує чи не хоче втратити? Я не розумію його, його поведінка мені не зрозуміла і це мене нервує. Він з'являється, коли його ніхто не чекає. І пропадає, коли так потрібен.

Я хочу почути якісь пояснення, відповіді на свої питання й одночасно боюсь їх почути та остаточно втратити віру. Гордію знову вдалося збурити почуття та повернути біль в серце, що почало загоювати рани.

Частина мене хоче залишити минуле позаду й дати шанс новим стосункам. А раптом… І щиро дивується дурній іншій половині, яка все ще на щось сподівається, чогось чекає та прагне зрозуміти. Ця дурна половина впирається, хапається за спогади та намагається утримати те, чого давно немає. А ще вона боїться, що чогось не знає, якоїсь своєї провини, помилки… Можливо, це саме вона все зруйнувала. Своїми «хочу красиво», безініціативністю, ігноруванням його потреб та холодністю. Все це вибиває ґрунт з-під ніг, геть зносить дах та бісить мене саму. З цим самокопанням в собі Панамського каналу, викопуванням скелетів та прокладанням комунікацій, я скоро зовсім злечу з катушок.

Мама права, мені потрібно розібратися із собою, дати собі час та зрозуміти чого хочу я.

Все це проноситься в голові, поки піднімаюсь на свій поверх та відчиняю двері в квартиру. Зайти не встигаю. Дверний дзвоник остаточно руйнує залишки мого спокою. Для чого він повернувся? Про що збирається мені повідомити? Руки тремтять, коли прокручую замок тамбуру.

Дивуюсь, коли бачу Дем’яна. Відчуваю полегшення. Але це тільки на мить. Воно тимчасове.

Дем’ян ставить питання, які обговорювати зараз я не готова й не хочу, а він хоче чути відповіді. Він хоче від мене не тільки відповідей, але й дій. І ще він хоче… Він хоче мене й не втомлюється це демонструвати.

А я хочу, аби зараз мене залишили в спокої.

Починаю закипати. Намагаюсь стримуватися. Дем’ян теж страшено напружений. Бачу, яких зусиль докладає, аби не вибухнути. Мені хочеться спровокувати вибух, аби вивільнити весь той негатив, що накопичився та тисне. Здається, почни він мене цілувати й я його просто покусаю.

Нас рятує прихід батьків. В іншому випадку, я б вважала його невчасним, але тільки не зараз. Поки я ставлю квіти, Дем’ян вітається з батьками. Їх розмова теж не дуже клеїться.

Мама вловлює момент, аби поцікавитися звідки два букети. Від моєї відповіді її настрій погіршується. Але зараз не час обговорювати Гордія, Дем’яна та всі мої помилки – минулі, теперішні та майбутні.

Ми з Дем’яном відмовляємося від вечері й торта. Він йде в машину, я обіцяю наздогнати. Швидко перевдягаюсь, беру приготований для нього подарунок та, рятуючись від граду питань мами, вилітаю з квартири. Від гарного настрою випарувалися й ті залишки, що ще чіплялися й намагалися врятуватися.

В машині тепло, приємно пахне чоловічим парфумом та кавою. Сідаю на переднє сидіння та віддаю Дем’яну коробку, перев’язану стрічкою. Аби було зручно розпакувати подарунок, йому доводиться відсунути сидіння трохи назад. Дивується, коли витягує з коробки декоративну подушку. Підіймає брови, крутить її в руках, розглядає.

- Симпатична…  Поясниш, що означає твій подарунок? Бо гублюсь й можу озвучити те, що спадає на думку… - грає бровами й звабливо посміхається.

Коробку, щоб не заважала, відправляю на заднє сидіння. Він терпляче чекає й не квапить.

- Ти постійно скаржився останнім часом, що тобі погано спиться, ось я й зробила тобі подушечку…

- Я скаржився, що мені погано спиться БЕЗ ТЕБЕ.

- Крім того, що вона зроблена ось цими ручками, - демонструю йому їх та ігнорую його зауваження, - вона з секретом. Переверни. Нічого не помічаєш? – розглядає і нарешті помічає приховану кишеньку. Засовує руку й поки виймає маленький мішечок, я пояснюю. – В цьому мішечку сушені лаванда, м’ята, меліса. Вони не тільки добре пахнуть, а ще й заспокоюють. Тобі не завадить… А ще… рядно, з якого я все це зшила, зіткала для моєї бабусі її бабуся. Впевнена, що на цій подушці ти спатимеш добре й бачитимеш тільки добрі сни.

- Йди сюди… - Дем’ян рвучко тягне мене до себе й цілує так, наче збирається з’їсти. Сьогодні я не поділяю його запал, тому поцілунок виходить змазаним. Але відпускати мене ніхто не збирається, натомість він пригортає мене до себе.

- Дякую… - промовляє тихо. – Це найкращий подарунок і тобі знову вдалося мене здивувати. А ще я впевнений, що на цій подушці нам вдвох теж буде зручно… - здається, він відчуває, що я збираюсь щось сказати, й поки я не почала пручатися, продовжує. - Дай мені руку…

За кілька секунд спостерігаю, як обережно Дем’ян вдягає мені на руку цікавий металевий браслет – обідок тримає серце, що знаходиться всередині прямокутника. Дуже красивий… Рука одразу відчуває холод металу, який поволі нагрівається моїм тілом. Хочу запитати, але не хочу порушувати тишу й дивлюсь, як пальці Дем’яна пестять моє зап’ястя та окреслюють контури браслету.

- Ти вже його зігріла… Воно вже тепле… Так само, як… моє серце. Принцесо, я закохався.

- Ти закохався? – більш дурного запитання, скоріше за все, від мене він не очікував. Тому залишив мою руку та трохи відсторонився, аби нам було зручно дивитися одне одному в очі. Дивимося. Дуже уважно.

- Так, Улю, я в тебе закохався. Я тебе здивував?

- Здивував…

- Я й себе здивував. Повіриш?

- Не знаю… Скоріше ні…

- Ні… Чому?

- Маю проблеми з довірою… Вибач…

- Проте чесно…

Обоє мовчимо. І я більше не дивлюсь на нього. Продовжувати обговорювати цю тему немає сенсу. Обоє це розуміємо. Дем’ян намагається віднайти правильні слова, а я відшукати невеличкі вади на досконалому браслеті. Але їх нема.