17 глава

Дем’ян

Зупиняюсь перед пішохідним переходом.

Серед тих, хто переходить дорогу, помічаю пацанів років по п’ятнадцять з квітами та м’якими іграшками. Ти дивись, і ці туди ж! Посміхаюсь та проводжаю їх поглядом. Очі вихоплюють знайому фігурку. Мені вже не хочеться посміхатися. Хочеться припаркуватися та подивитися, що відбувається. Так і роблю.

Світло ліхтаря, підсилене блиском снігу, висвітлює парочку, що жваво перемовляється на зупинці поруч із пішохідним переходом. В хлопці безпомилково впізнаю Макса.

Дідько! Ось так, приїхав раніше. Скучив. Поспішав.

Начебто нічого між ними не відбувається. Розмовляють про щось. Якби не знав, ніколи б і не подумав нічого… Так, зустріч добрих знайомих. Ага, знайомих… Наче вже прощаються. До поцілунків не доходить. Все пристойно. Уля йде.

Він стоїть, збирається переходити дорогу. Не витримую. Виходжу з машини.

- Максе! – гукаю його. Повертає голову в мій бік, уважно придивляється, швидко впізнає.

- Воу, привіт! - він перший простягає мені руку, вітаємося. – Не очікував!  Ти тут як?  - це я напружений та придивляюся, а він розслаблений та посміхається.

- Побачив вас з Уляною тому й зупинився.

- Посигналив би, вона б не збігла… Зачекай! То ти до неї?! Улька – партизанка! Так і не зізналася до кого поспішала.  Добре, що я тебе зустрів…

Хто кого ще зустрів…

Наша розмова з Максом вийшла короткою, бо він теж поспішав до своєї дівчини, але результативною. Я поставив тільки одне питання й відповідь мене задовільнила. Потрібно буде ближче з ним познайомитися.

Паркуюсь біля Улиного під’їзду. Вона вже повинна була дійти додому, але світло в квартирі ще не горить. Не могла ж вона ще кудись побігти? Кручу головою по сторонах, може стоїть ще з кимось. В поле мого зору нікого, схожого на неї, не потрапляє.

Беру квіти з цукерками, ховаю в кишеню куртки коробочку з подарунком, закриваю машину та йду до під’їзду. Ще раз піднімаю голову.

Світло в її вікнах так і не з’явилося.

Не встигаю взятися за ручку, як двері в під’їзд самі налітають на мене. Встигаю зреагувати та відвести руку з квітами вбік, щоб їх не зачепили.

Це хто там такий різкий? З під’їзду вилітає хлопець. В останній момент бачить мене та пригальмовує.

- Вибач! – кидає мені та виставляє руку, аби притримати двері.

- Буває… - кажу, проходячи повз. Ще один кудись поспішає.

Заходжу в під’їзд та чую, як зачинилися двері ліфта й він поїхав.

Трохи не встиг…

Чекаю, поки ліфт повернеться. Так і хочеться пришвидшити час. Ледь тамую нетерпіння. Піднімаюся на поверх. Натискаю на кнопку дзвоника й двері тамбура миттєво переді мною відчиняються.

- Це ти?! – на обличчі принцеси здивування. Вона у верхньому одязі. В руках червоні троянди та ключи. Вона щойно зайшла чи збиралася виходити?

- Це я!  Чекала когось ще? – здивування на її обличчі змінюється… Боявся побачити там розчарування, але воно змінюється на легку посмішку. - Що за квіти? – це друге, що мене непокоїть. На вулиці в її руках квітів точно не було…

- Привіт! Чекала тебе пізніше… Сама ще зайти не встигла, – помічаю на її плечі сумку. – Проходь! – зачиняє за мною двері та кидає ключи на кутову поличку. Вільною рукою розвертаю її до себе.

- То звідки квіти? – хочу таки почути відповідь.

- Сказали, що з теплиці… А це мені? – вказує головою на букет та коробку цукерок, які я тримаю. Звісно, все це їй… Але що за звичка змінювати тему?!

- Давай мінятися… - протягую їй все, що тримаю в руці й розкриваю долоню вільної руки.

- Мінятися не будемо. Якщо це не мені, то я можу їх тимчасово поставити у воду. Будеш уходити, забереш! – швидко стягує черевики, кидає сумку та натискає на вимикач збоку від мене, вмикаючи світло у ванній.

Я трохи інакше уявляв нашу зустріч та цей день. Сумував шалено. Звісно, я знав, що мені навряд чи стрибнуть на шию, але такого я теж не уявляв. Спочатку Макс. Зараз це…

Поруч зі мною на підлозі опиняються дві пари капців. Одна для мене… Все ж таки мене чекали… Нахиляю до неї голову, вона підводить очі.

- Все це для тебе! І не тільки це… - роблю рух рукою та пропоную таки забрати все, що тримаю. Мені не подобається, що подаровані мною троянди опиняються поруч з іншими, які вона тримає. Згоден, прямо тут перед дверима їх немає куди подіти, але мене це не заспокоює. Але вона намагається.

- Дякую, вони дуже гарні! – цілує мене швидко в щоку та заривається носом в подаровані мною квіти, ховаючи від мене губи. – І пахнуть… Мені дуже подобаються білі троянди. Як ти дізнався?

- Відчув… - з вибором квітів мені допомогла Мар’яна, вона порадила обрати білі.

Скидаю взуття, допомагаю зняти куртку принцесі, знімаю свою. Уля взуває свої капці, я – приготовані для мене. Коробку з цукерками залишаю разом з її шарфом на поличці. Разом заходимо у ванну. І вона нарешті кладе квіти в умивальник. А я нарешті притягую її до себе в обійми.

- Квіти приніс Гордій… Він чекав мене в під’їзді. Подарував та пішов.

В мене опускаються руки, але в останній момент, аби не дати їй відсторонитися, беру її долоні в свої та вкладаю собі на груди.

- Ти знала, що він прийде? – заперечно хитає головою. – Він тобі телефонував?

- Ні, я б тобі сказала… - вже легше, але вона напружена.

- Він щось хотів? – знову хитає головою та невизначено поводить плечима. – А для чого ти взяла в нього квіти?

- Бо захотіла! – піднімає голову та з викликом дивиться на мене.

Вечір і так пішов по… не тому сценарію. Розумію, що ще трохи й ми почнемо сваритися.

А ще в моїй голові нарешті складається. Той хлопець, що вискочив на мене з під’їзду… Це міг бути цей довбень. Але я теж буду останнім довбнем, якщо не закрию зараз цю тему. Сподіваюсь, це були тільки квіти. Тішить й те, що щасливим та піднесеним він не виглядав.

Беру себе в руки. Зараз би інакше скинути напругу… Притискаю її міцно до себе. Хвилина… Обхоплює мене руками за торс, теж обіймає. Нахиляюся до неї, зариваюся рукою та носом в її волосся. Торкаюся ним вушка – воно холодне. Проводжу губами по шиї – теж холодна, але на ній одразу виступають сироти. Принцеса зітхає.