14 глава

Уляна

- Це не має жодного значення! Макс це, чи хтось інший з моїх друзів. Все це було в моєму житті до тебе.

- Але ми домовилися бути чесними одне з одним.

Ми сидимо на ліжку одне навпроти одного, а здається, що між нами відстань в кілометри. Не докричатися.

- Я не вважаю, що маю чесно сповідатися про все, а потім ще отримувати за це звинувачення та виправдовуватися! Складається враження, що досвід досвіду не досвід. Один потрібно приймати в повному обсязі просто, як існуючий та частину самої людини та її минулого, а інший потрібно уважно дослідити, розглянути й висловити зауваження. Набуття одного вітається та є частиною дорослішання, а про інший краще ніколи не згадувати навіть наодинці. Нехай моя дівчина буде розумною та розуміючою, але дурненькою й вірить тільки моєму слову. Так?

- Принцесо, ти зараз перебільшуєш…

- Ні, Дьомо, це зробив ти…

Мене так різко смикають, що я падаю спиною на ліжко, а той, хто це зробив притискає мене до нього собою.

- Скажи ще раз… - мене лякає вкрадливий голос і такий тиск, але я не збираюсь більше вестися на це.

- Перебільшуєш ти! - тиск збільшується, Дем’ян спирається на зігнуті в ліктях руки, а його обличчя знаходиться так близько від мого, що його уривчасте дихання  лоскоче мої губи. Хочеться заплющити очі, бо його надто небезпечно блищать.

- Повтори, як ти мене назвала…

- Злізь з мене спочатку, - не хочу, щоб мені постійно таким чином щось доводили.

- Повтори… будь ласка…

- Будь ласка… відсунься від мене… - як не дивно, він чує мене та лягає поруч, але все одно обіймає.

- Зробив, як ти хотіла. А ти зробиш?

- Дякую… Дьом… - теж кладу руку на нього.

- М-м-м, звучить так, наче…

- Краще, мовчи… ти дуже добре дав це відчути.

Він сміється, але сміх, що зривається з його вуст, хрипкий та з низькими нотами, й дуже схожий на гарчання. Голос теж.

- Все для тебе. І як ти про це дізнаєшся, якщо мовчатиму… у-у? Мені шалено сподобалося, як ти мене називаєш. Дуже подобається відчувати тебе, обіймати, цілувати.

- І слухати мене…

- І слухати тебе…  А тобі?

- Мені теж сподобався наш поцілунок… Зачекай! – припиняю його спробу знову притиснути мене собою. –  Повторювати його зараз ми точно не будемо. Не ризикну. Я не настільки відчайдушна… Хочу тобі нагадати, ми просто спимо разом…

Впираюсь рукою в його груди та сподіваюсь, що це дозволить зберегти відстань між нами. Дем’ян робить вигляд, що цього не помічає та продовжує гратися пальцями з моїм волоссям.

- Ми не просто спимо разом. Не просто… Якщо ти не помітила, то ми вже пішли далі, - великий палець погладжує шию, а долоня фіксує мою потилицю.

- Я помітила. Помітила, що не пішли, а ти намагаєшся нестись. А я далі йти не готова.

- Ти натякаєш, що я відірвався і забіг вперед? Але ти точно була не проти…

- Я не натякаю. Ти відірвався. І такий темп не для мене.

Отримую змогу трохи відсторонитися, чим й користуюся.

- І що ти пропонуєш?

- Пропоную спати. А завтра повернутися до цієї розмови.

- Але завтра… - він дивиться на свій годинник, а потім повертає його так, щоб бачила я. – Ні, вже сьогодні, після сніданку, ми поїдемо… Вважаю, буде краще, якщо ми скористаємося часом, який маємо, а не змарнуємо його на сон.

Погляд Дем’яна важкий, я майже фізично відчуваю, як він повільно ковзає моїм обличчям та затримується на губах. Він до них тягнеться великим пальцем та торкається нижньої. Знічуюсь від погляду та доторку. Все це надто відверто. Можливо, він зчитує в моїх очах бажання все зупинити, або найменшого руху моєї руки виявилося достатньо, щоб він зрозумів.

- Я поцілую. Просто поцілую та зупинюсь. Обіцяю… Віриш? – навряд чи я зараз щось зможу сказати, тому просто дивлюсь та роблю рух головою.

Але він не цілує. Не поспішає. А наче випробовує себе чи мене, повільно пестить пальцем губи. Я не витримую та облизую їх. І палець він так і не прибирає. А потім ми цілуємося… Як потім жартує Дем’ян, довго та по-дорослому.

А потім я не могла заснути. Він спить, його груди ритмічно підіймаються та опускаються. Дихає тихо та рівно. А тільки нещодавно зірвано й часто…

Що я роблю?

Прокинулась остання. Дем’ян запропонував разом із ним випити каву прямо на ганку. На вулиці сьогодні сонечко. Сніг мерехтить та виблискує своєю білизною так, що боляче дивитися. Дем’ян весь час посміхається та пускає мені бісиків.

Після сніданку ми збираємося та їдемо. Нас чекає Олеся Степанівна. Але по дорозі до неї ми звертаємо і я вже знаю, куди веде ця дорога. Не помітити теплиці навіть здалеку важко. А потім ми потрапляємо в справжню казку. Все виглядає набагато фантастичніше та краще, ніж я собі колись уявляла. Зовні зима, а всередині справжнє літо з його насиченим ароматами повітрям, яскравою зеленню та соковитими ягодами. Дем’ян з Миром займаються перевіркою обладнання та щось фотографують. Тарас вмикає на телефоні звуки природи й ми хвилин на двадцять поринаємо в паралельну реальність, залишати яку так шкода.

Лору з Тарасом та Мар’яну ми залишаємо з Олесею Степанівною. Ближче до вечора за ними приїде батько останніх та забере додому. В них канікули й вони можуть не поспішати повертатися. Ми прощаємося й Олеся Степанівна бере з мене обіцянку, що я обов’язково ще до неї навідаюсь. І я їй це обіцяю.

Всю дорогу додому я сплю на колінах у Дем’яна. Миро за кермом і будить нас вже на заїзді в місто. Він спочатку привозить нас до їх будинку, ми залишаємо його з речами там, а потім Дем’ян відвозить додому мене.

Вже стемніло. Ми сидимо в машині. Наші неймовірно насичені та сповнені яскравих емоцій вихідні закінчилися. Час повертатися до реальності. Ми обоє це розуміємо. І обоє чекаємо, хто перший набереться сміливості про це нагадати. Вирішую, що краще це зробити мені.

- Дякую тобі за ці вихідні. Я рада, що провела їх з тобою.