13 глава

Дем'ян

Не можу сказати, що далося важче, розповісти про все чи її мовчання після. І зовсім вже не очікував, що вона прийме все це на свій рахунок. І наступного питання теж не очікував…

- Теж ціную чесність… Наскільки багатий досвід ти маєш?

- Доволі багатий…

- Різнобічний? – навіть не почервоніла.

- Різнобічний… різноманітний і виключно з особами протилежної статі, - уточнюю одразу, щоб нічого собі не встигла навигадувати. Нервую. - Перевірятимеш?

- Якщо перевірятиму, то без довідки в своє ліжко я тебе не пущу…

Спалахую, але в останній момент стримуюсь.  Бо не бачу в її погляді ані зверхності, ані насмішки, ані знущальних нот в голосі. Я сам вимагав від неї чесності, ось отримую… А чого я чекав?

- Комплексний медичний огляд та довідка про несудимість, чи ще про сплату податків та сімейний стан?

- Довідки про відсутність ЗПСШ* буде достатньо… - відповідає спокійно, а я заводжуся сильніше. Але не встигаю нічого сказати, бо вона додає… - Якщо потрібно, я візьму таку саму, а буде бажання, я і до гінеколога тебе можу з собою взяти… Мені приховувати нічого.

Останню фразу додає, розтягуючи губи у посмішку та з викликом підіймає брови. А я не знаю, мені сміятися, психувати або піднімати щелепу з підлоги. Хапаюся обома руками за голову, заплющую очі, хитаю головою, роблю глибокий вдих… Вона мене доведе… І ще… Я надто яскраво уявив її пропозицію…

- У-л-ю-ю… - стогну чи гарчу, бо вже сам не розумію. – Капець! Ти мій особистий жах! Знаєш про це?!

- У-гу… Колись ти погрожував підписати так мене в телефоні.

Вагаюсь буквально хвилину, тягнусь за телефоном, через хвилину демонструю контакт.

- Ох… Ти його зберіг?! – не знаю, що її дивує – оригінальне фото, ім’я контакту «Мій жах» або те, що я виконав свою обіцянку.

- Я виконую свої обіцянки.

- Добре… Це гарна звичка. А я не завжди це роблю.

- Уль… Ти не жартувала про довідку?

- Ні. І про все інше теж.

- Я тебе почув. Але хочу, щоб і ти почула й, бажано, запам’ятала. Я дорослий хлопець, маю досвід, минуле та потреби. Також маю принципи… Один з них – секс має бути захищеним.

- Я тебе теж почула та обов’язково запам’ятаю. Я не така доросла та досвідчена, але теж маю принципи... А ще подругу… майбутнього лікаря-гінеколога.

- Давай з’ясуємо… Ти зараз похвалилася чи налякала?

Посміхаємося і це нарешті знімає напругу, що витала в повітрі. Але до звичної легкості повернутися буде важко. Наша розмова залишила осад, якого мені так хочеться позбутися. Моя фраза й бажання, аби Уля для мене стала всім, так і не була почута, потонула й зараз здається взагалі якоюсь недоречною. Тому для нас обох перейти зараз на іншу тему, найкраще рішення.

- То що за подруга? – здається, я вже здогадуюсь.

- Поліна, ти її бачив.

- У тебе ще є подруги?

- Багато знайомих, є приятельки, а подруг ти знаєш всіх… Друга мого ти теж знаєш. Це Макс. А в тебе багато друзів?

- З найближчим ти знайома, з іншими обов’язково тебе познайомлю.

- Можливо, й з подругами теж?

- Немає таких. Мар’яна мені, як сестра. Лора – дівчина Тараса. Ніколи не мав друзів протилежної статі.

- А я навпаки, бо не вміла дружити з дівчатами, - ошелешує.

- Як це?

- Ось так… - стенає плечима. - До п’яти років моєю єдиною подружкою був Юрко. Потім ми переїхали й друзів стало більше й до тринадцяти років я дружила виключно з хлопцями, а дівчата були приятельками, однокласницями та знайомими. З хлопцями завжди все було просто та зрозуміло. Вони не пліткували, не шушукалися, не підговорювали й не підбурювали когось, не змінювали настрою, інтересів, та друзів, поки ходила поїсти. З ними все вирішувалося набагато простіше…

- Принцесо… То ти була пацанкою?

- П-ф-ф, та ніколи! Дюймовочкою, скалкою, хвостом, реп’яхом, додатком, нянькою, сусідкою, малою та ким я тільки не була… але завжди в платтячку, ніжна та прекрасна… - ага, я бачив… на фото. Згадую, дивлюсь на неї з посмішкою та сумнівом. Хитає головою та закочує очі. – Між іншим, я про це ще нікому не розповідала. Дівчата б здивувалися…

- Невже зовсім нікому? – не хочу називати його ім’я, але хочу знати.

- Нікому… ти знову перший, - підтверджує. А я знову задоволено посміхаюся та нахабнію.

- Про що ще ти не говорила нікому?

З хвилину не відповідає, дивиться уважно, вагається і видає.

- У мого «красиво» є історія… За пару днів до мого п’ятнадцятиріччя… - відмічаю, що це могло бути і в мій день народження, у нас вони якраз через день, - мама у вічко бачила, як я цілувалася із хлопцем. Довго та по-дорослому…  - історія мені вже не подобається. – І потім намагалася викликати сором, зауважуючи, що ми це робили прямо перед дверима й вона все бачила. Я ж вважала, що мені нема чого приховувати та соромитися теж. А на мій День народження приїхала її подруга, яку я дуже любила та поважала. З нею в мене завжди були доволі близькі та довірчі стосунки. Ми розмовляли, вона розпитувала про хлопця, про наші стосунки і не приховувала, що мама їй теж все розповіла. На підставі цього всього й народилася її порада-побажання, яка зачепила та вкоренилася.

За пару днів до п’ятнадцяти років…  по-дорослому… з хлопцем… Стоп!

- Цей хлопець був…

- Ні, це був не Гордій.

Не Гордій… Хтось ще…

- Хтось був ще?

- Так.

- Що?!

- ЩО?

Мене охоплюють ревнощі, заводжуся. Розумію, яка це дурня. Бачу, як Уля підібралася, склала руки на грудях й вже готова захищатися. Що я кою? Зараз вона закриється, а я зламаю ту довіру, що між нами починає встановлюватися.

- Вибач. Це було несподівано. Просто вважав, що ти… не мала…

- Я цнотлива, але не свята, Дем’яне! – каже так, наче кидає мені виклик. - І до Гордія я мала стосунки.

Хочеться стукнутися головою об стіну…

- Пробач. Звісно, це не виправдання, але сам не знав, що я настільки ревнивий, - важко визнавати, але це так й краще це озвучити. Якщо вже ми домовилися бути чесними. Тягну до неї мізинець. – Мир?