10 глава

Уляна

Йду далі

І просто заплющую очі

На розбіжності та деталі.

Знати нічого не хочу.

Я просто йду далі.

Від тебе.

Як можна далі.

Мені необхідна відстань.

Мені все одно,

Що там далі.

Мені неважливо, як житимеш.

І байдуже з ким ти будеш.

Я просто заплющую очі…

Ти скоро мене забудеш…

Цікаво, як далеко він здатен зайти, аби добитися свого? Я все ж таки виявилася права, коли казала, що він обов’язково щось вигадає ще. Весілля, кажеш? Та, легко! Подивимося, як ти це проковтнеш.

Мені здається, що зараз я добре розумію, чому в нас такий високий відсоток невдалих стосунків та й шлюбів взагалі. Якщо більшість так легко прогресує від «ніколи ніяких стосунків» до пропозиції одружитися, аби вгамувати та підгодувати своє вжалене его, то це не дивно. Більшість хлопців із легкістю роздає обіцянки, готові пообіцяти будь-що, вішати будь-яку локшину на вуха, аби вмовити та покласти в ліжко та собі під ноги. А потім із такою ж легкістю забувають все, переступають, у гіршому випадку, наступають, розчавлюють та йдуть далі. Гордію не завадили ані роки разом, ані відносини між нашими родинами. Всі його слова про кохання розтанули під теплим південним сонцем та потонули у ласкавих водах Чорного моря. Жодні слова нічого не варті. Стосунки, перевірені роками, руйнуються так само швидко, як і нетривалі. Чому можна вірити? Обіцянкам? Вчинкам? Серцю? Нічому та нікому. Дем’ян легко змінює думки та погляди, зовсім не кремпується та не париться з цього приводу. То чому це робити мені? Він гарний вчитель, а я гарно вчусь. Ось і подивимося…

Ми обоє мовчали, поки він віз мене до колодязю. Мені було про що подумати, йому, здається, також. Було добре, що він мене сюди привіз. Із цим місцем в мене пов’язані приємні спогади, але здавалося, що з того часу пройшло вже набагато більше, ніж зафіксовано на календарі. Дем’ян запропонував втопити в колодязі негатив та зайвих тарганів, аби звільнити місце в голові та навести лад.

Цього разу ми стояли з одного боку та поруч, намагаючись щось роздивитися внизу. Звідти на нас дивилася чорнота…

- Ти перша, - запропонував Дем’ян.

- Чоловіки – брехуни та зрадники! – закричала я, а колодязь відгукнувся луною.

- Не всі… - сказав Дем’ян, пильно дивлячись на мене.

- Переважна більшість…

- Ти мені не віриш?

- Ні… - заперечливо хитаю головою.

- Чому вона така вперта? – кричить він.

«Вперта, вперта», - лунає підтвердження.

- Вона мені не вірить!

«Вірить… вірить… вірить…» - відповідає колодязь.

– Чула? – відриваю очі від чорноти та зачудовано дивлюсь на Дем’яна.

- Чула…

Якась мить і моїх губ торкаються його м’які та наполегливі. Він притягує мене до себе, загортаючи в обійми. Нижньої губи торкаються його зуби. Все це стається швидко та одночасно. Мій здивований зойк дозволяє йому поглибити поцілунок. Відчуття стрімкого зльоту та шуму в голові плутають думки. Реакції тіла загострені. Мозок гальмує. Усвідомлення настає, коли вологі губи обпікає холодне повітря. В голові паморочиться, зір трохи розфокусований. Мене втягнуло в цей поцілунок, наче у вир. Я намагалася оговтатися, привести себе до тями та відновити дихання. Оговтатися мені не дали. Дем’ян обперся на стінку колодязя, обома руками вхопив мене за капюшон, натягуючи його на мене й одночасно притягуючи за нього до себе. Огляд і доступ холодного повітря були обмежені, а переді мною було тільки його обличчя… що швидко наблизилося. Я заплющила очі. Тепле дихання перейшло в теплі вологі та тягучі цілунки. Кожен затягував глибше… Він вів. Відповідала. Пірнала слідом… Хтось з нас мукнув чи застогнав. Відсторонилася та зробила вдих. Морозне повітря вжалило обличчя. Протверезило. Мої руки оповивали його шию. Одна була під капюшоном його куртки, інша влаштувалася на високому комірі светра. Можливість зв’язано мислити повернулася разом з почуттям сорому. Щоки миттєво запалали й захотілося швидше відсторонитися, опинитися подалі та сховати обличчя. Зробила спробу відсторонитися.

-  Ти така солодка та бажана… Чистий кайф… - він так дивився на мене…

- Нащо? – губилася та злилася одночасно.

- Не стримався…

- Ти ж обіцяв…

- Ти була не проти. Що ти відчуваєш? Це ж набагато краще коробки цукерок?

- Було непогано… Але більше так не роби…

- Більше ТАК не буду. Буде краще, обіцяю! Віриш чи показати?

- Вірю…

Розвертається обличчям до колодязю та розганяє чорноту своїм радісним…

- Вона мені вірить!

Відриває мене від землі, робить пару кроків та кружляє. Хапаюсь однією рукою за його шию, а іншою намагаюсь втримати шапку на голові, яка хоче відлетіти кудись подалі. Може не тримати? Нехай летить за вітром разом із непотрібними думками, питаннями та образами.

Він ненормальний і в нього все так просто…

І зараз мені за це хочеться його поцілувати. За цю легкість. І просто за те, що він гарно цілується.

Що в мене в голові? Вітром надуло…

Дем’ян читає мої думки. Бачу це, глянувши йому в очі. Повертаюсь до нього щокою і він маже по ній губами.

- Хитруха… - ставить мене на землю.

- Забагато цукру… Зіпсуєш зуби…

- Ці солодощі корисні, а ти замовила коробку шкідливих. Потрібно тебе швидше переводити на здорове харчування…

- Не переводь на мене продукт…