8 глава

Уляна

«Не потрібно брехати собі! Нікому не потрібно. А собі в першу чергу!»

Ці слова Дем’яна все ще крутяться в моїй голові.

«Подумай над цим!», - додав, наче печатку впаяв. І наче ж нічого нового не почула…

Сама це знаю.

Але думки атакують вже не першу годину.

Ще й доби не пройшло, як ми сюди приїхали, а в мене вражень… І емоцій теж.

Але негативні серед них відсутні. Присутні сум та жаль, але вони не давлять та не гнітять. Сумно, бо знову прийшлося пережити всі ті емоції, поки розповідала Дем’яну про наші відносини з Гордієм. І жаль звідти ж.

Звісно, що я не заглиблювалася та багато чого не казала й на питання відповідала чесно, але доволі стисло. Вважаю, що все це надто особисте, але й Дем’ян мене зміг переконати, що деякі речі йому знати потрібно. Як наприклад, прийшлося розповісти як довго ми зустрічалися, чому припинили, в яких відносинах зараз і про… мою заморочку з «красиво» теж, бо інакше Дем’ян ніяк не міг второпати, як так сталося, що… нічого не сталося…

Відповідала на його питання й сама вже дивувалася… Раніше мені все це здавалося природним. А зараз я розумію, що було дивно, як це деякі теми та аспекти стосунків взагалі випали із наших відносин. Після того, як все розповіла, боялась, що він буде кепкувати. Я б цього, певно, не витримала. Але він мовчав.

- Так нічого й не скажеш? – тиша вже надто тиснула мені на розхитані нерви.

- А ти хочеш, щоб я прокоментував? – я невпевнено повела плечима і не була впевнена, що він в темряві це зміг побачити. Дем’ян ще деякий час помовчав, я вже думала, що знову щось говорити прийдеться мені. – Знаєш… а я йому вдячний. За його вибір…

На язику в мене вже крутилося багато чого «приємного», але нічого сказати я не встигла. Мене обхопили та притягли до себе в обійми настільки неочікувано та швидко, що я розгубилася.

- Знову надулась. Ось тому я й не хотів нічого зараз коментувати. Припиняй смикатися, краще всідайся зручно, все одно тебе не відпущу. Я вдячний тобі, що поділилася цим зі мною…

- Ти вже всі подяки проголосив, чи будуть ще комусь? Ти наче для Оскара промову готував… 

- Так, ще не всі… Проблема в тому, що я не знаю, кому  подякувати, що мені такий скарб дістався, - гучно чмокає мене в лоб та сміється. – Враження, що тебе для мене навмисно готували, - вже від сміху пирскаю я.

- Хіба що в покарання!

- Я це й мав на увазі…

Трохи поштовхавшись та відсміявшись, ми знову влаштувалися на подушках.

- Мені б хотілося уточнити щодо концепції з красиво… Ти ж розумієш, що вже не підліток, якому її так вдало вживили? Що з цього приводу думаєш?

- Думаю, що я значно подорослішала та схудла відтоді… і трохи змінилася. В деякі речі теж вже не вірю. Різницю між коханням та… всім іншим я теж вловлюю. З твоєю теорією вже ознайомлена. Я хочу по-коханню.

- Як хочеш – так ми і зробимо. Головне, що ти цього хочеш…

- Зачекай…  зустрічатися з тобою я не готова…

- Так, це я вже чув та зрозумів. Ми не зустрічаємося, ми спимо разом. Все вірно?

- Ні, слухай… - моє красномовство впало в кому від його напору.

- Ти сама це запропонувала разом із дружбою. Дружбу ми не погодили. Все інше прийнято. Лягай, будемо спати, - поправляє подушки, вкладається та вкладає мене до себе на плече. Я дотягуюсь до ковдри та натягую її на нас. – На сьогодні вражень вже достатньо. А завтра я тобі дещо розповім, якщо вчасно вкладеш нас спати.

- Ну, я ж від цікавості не засну… - він так приємно погладжує моє плече та перебирає волосся. Я розслабляюсь.

- Заснеш… Добраніч, принцесо… - він торкається губами скроні.

- Добраніч… - можливо, від перенасичення киснем або втоми, в моїй голові якась в’язка каша і жодної слушної думки. Мені тепло та зручно. І знову спокійно.

Прокидаюсь різко, коли підстрибую на матраці.

- Прокидайся, сонько! – Мар’яна стрибає на ліжко. – Скільки вже можна спати?! Я ж від нетерплячки сконаю передчасно.

- Котра година? – в пошуках телефона рукою мацаю поруч із собою.

- Через вісімнадцять хвилин вже восьма. Ліжко можеш не мацати, Дем’ян з Миром замість пробіжки пішли допомагати чистити сніг. Сьогодні ж тут весілля, а за ніч ще снігу випало. Бачила, як його багато? Так, ти мені зуби не заговорюй! То що ви зустрічаєтеся?

Якщо напочатку її тиради я все ще намагалась розідрати очі та прокліпатися, то під кінець вже сміялась до сліз. Мар’янка, аби я припинила, вгріла мене подушкою. Закінчилося все тим, що ми билися подушками, стрибали по кімнаті та реготали, як ненормальні.

Не знаю, що розбудило Лору з Тарасом – наш сміх на кухні чи щось інше, але біля дев’ятої вони таки спустилися вниз. Хвилин через п’ятнадцять – двадцять повернулися й Дем’ян з Миром, розпашілі та мокрі, вони принесли в будинок трохи морозного повітря та пожвавлення. До їх появи ми розслаблено пили каву та теревенили з дівчатами. Хлопці навпаки голосно перемовлялися та були занадто бадьорі. А ще вони якось дивно переглядалися з Мар’яною. Миро зі всіма привітався, щось тихо сказав сестрі й вона одразу побігла наверх, а він пішов в душ. Тарас з Лорою схопили чашки та вирішили їх терміново помити. А Дем’ян підійшов та схилився наді мною.

- Виспалася? Привіт! – коротко чмокнув мене в ніс. – Заплющ очі, маю щось для тебе, - він, як Мар’яна, не давав часу не те, щоб обуритися, або щось сказати, навіть відреагувати або подумати. - Нумо, швидше… Я весь мокрий, хочу вже скоріше в душ та перевдягнутися. А ще страшенно голодний…

Чого я його слухаю? Але очі заплющую. І вже через мить неймовірний аромат полуниці примушує мене їх розплющити та пищати від захвату. Дем’ян тримає в руках великий картонний кошик, повний стиглих та ароматних ягід.

- Знав, що тобі сподобається, - посміхається й ставить кошик на стіл. – З мене ягоди, з тебе сніданок та кава.

Не втримуюсь, беру соковиту ягоду та, відірвавши хвостик, із задоволенням вкладаю в рот.