4 глава

Уляна

Хапаюся за його руку. Дем’ян дістає мене з чергового замету, в який сам же мене й штовхнув. Здається, ми повалялися в кожному та перемірили їх вже не один десяток. І самі вже мало чим від них відрізняємося. Обтрушувати сніг з себе вже припинили, бо це марно. Ми обоє вкриті ним, немов глазур’ю, яку зверху притрусили цукровою пудрою. Ми дуже гармонійно вписуємося в навколишній краєвид – такі ж засніжені, як дерева та все навколо.

Все почалося доволі невинно, коли я, звісно, ненавмисно зачепила засніжену гілку, під якою ми проходили. І підстрибнула, аби до неї дістатися, теж ненавмисно. Тільки Дем’ян мені не повірив. Бо навмисно нас уронив у сніг, після того, як ми тільки струсили із себе той, що нападав з дерева. А потім знову робив це вже ненавмисно. Багато разів. І я ненавмисно закидала його снігом.

Підозрюю, що поки ми дістанемося будинку, сухих речей на нас не залишиться. І дуже сподіваюсь, що всі вони встигнуть висохнути до ранку. Інакше сидітимемо вдвох у будинку, поки всі підуть кататися на тюбах*. А мені б не хотілося ніяк цього пропустити.

Бачила скільки людей там було сьогодні. Ми якраз проїжджали недалеко від того місця. Якщо б Дем’ян не сказав, що це та сама суха балка, яка приховує славнозвісний колодязь, я б цю місцину навряд чи впізнала. Ми тоді йшли до неї з іншого боку й я не уявляла, як вона виглядає здаля. Та й схили, що тоді були рясно вкриті зеленню, зараз були приховані під щільним покровом снігу. І тоді там не було нікого, крім нас. А зараз схили були схожі на малу філію зимового гірського курорту. Діти та дорослі зі своїми малими транспортними засобами для швидкого спуску з гори здалеку здавалися рухливими величезними комахами і все це разом нагадувало мурашник. Я б теж хотіла приєднатися до того активного двіжу. Таке бажання мала не тільки я, тому ми домовилися завтра після сніданку зайнятися підкоренням цих схилів.

А зараз ми з Дем’яном підкорювали снігові замети на шляху до нашого будинку. Ніколи б не подумала, що база буде виглядати взимку краще, ніж влітку.

Вже вдруге ця місцевість розвіює мої хибні уявлення та розбиває стереотипи. Досі під враженням від краєвиду, що відкрився, коли ми вийшли на ту частину дороги, з якої добре видно корчму. Дерева, що стояли вздовж дороги, невеличкі сосни та ялинки навколо корчми, як і вона сама, були прикрашені гірляндами, що весело миготіли та надавали всій місцині казковості. Це була справжня зимова казка! Я була причарована та припинила рухатися, а можливо, й дихати. Все це було, наче намальоване. Жива новорічна листівка!

Мій гарний настрій сягнув максимальної позначки та підбурював на веселощі. Вони були заразними. Саме тому мої невинні пустощі із гілкою переросли у повноцінне купання в снігу.

Майже всі будиночки на базі були прикрашені ілюмінаціями. Це виглядало дивовижно! Як пояснив Дем’ян, комфортні умови та саме ця казковість приваблюють людей та допомагають заповнювати базу, не тільки влітку. Виявляється, завтра тут святкуватимуть весілля. Мені було б цікаво на це подивитися. Сама я завжди мріяла про весілля в теплу пору року. Ідеально наприкінці весни або напочатку літа. Мене дивує, що Дем’яну цікава ця тема. Гордій ніколи зі мною таких розмов не вів…

Ще здалеку ми побачили, незвичайну активність поруч із нашим будинком. Друзів, що катали снігові кулі, було добре видно в м’якому світлі святкової ілюмінації, яка звисала між першим та другим поверхами, нагадуючи фантастичні бурульки. Коли ми підходили, Тарас із Мироном якраз встановлювали тулуб на вже готовий низ сніговика, а дівчата підкатували готову голову. Радо б до них приєдналася, але сніг, що потрапив під одяг, забився в черевики та вкривав волосся, вже починав танути. А я, відповідно, почала вже підмерзати. Забиті снігом рукавиці, також вже не гріли.

Нас із Дем’яном обізвали єті та відпустили грітися. А щоб не занудьгували, наказали зварити для всіх глінтвейн. Кращої ідеї важко було вигадати. Тож, витрусивши речі від снігу, розклавши їх та розвісивши сушитися, й перевдягнувшись, ми з Дем’яном збиралися зайнятися приготуванням.

Наш будинок зі всіма зручностями мав чотири кімнати. Вітальню з кухонною зоною та спальню - на першому поверсі, й дві спальні - на другому. У вітальні були встановлені два дивани, крісло та великий стіл зі стільцями в кухонній зоні. Прикрасою та місцем, куди мене зараз тягнуло найбільше, був електричний камін. Не могла відмовити собі в цьому задоволенні. Він надавав затишку кімнаті, дарував тепло та робив атмосферу більш романтичною. Мої холодні кінцівки були вдячні за таку близькість, а ідеалістка всередині мене тихо кайфувала.

Поки я намагалася зігрітися та милувалася імітацією полум’я, Дем’ян сходив в кімнату та приніс мені свій худі, який колись я вже приміряла, та в’язані вовняні шкарпетки. Вони були малого розміру і точно не могли належати йому. А ще вони були нові. Поки я їх вертіла в руках та намагалася вгадати кому вони могли належати, Дем’ян сам накинув на мене худі та вдягнув на голову капюшон. Волосся від снігу все ще залишалося вологим.

- Я приніс їх тобі, щоб вдягла, а не роздивлялася. Чи тобі допомогти?

- Чиї вони?

- Відтепер будуть твоїми, - він склав руки на грудях та посміхнувся.

- А до того чиїми були? – в мене вже з’явилася підозра й мені хотілося її розвіяти.

- Вибач, я не запитав, як звали пані, що їх продавала. Не думав, що це для тебе принципово…

- Де купував?

- Принцесо, що за напад цікавості. Купив їх на ярмарку у Львові. Для тебе.

- Ти був у Львові? Ти не казав…

- У Львові я був проїздом. Я їздив в гори.

- Думала, ти кудись їздив по роботі, - ця таємничість мене дратувала. Невже важко було все одразу пояснити?

- Я їздив по справах, як тобі й написав…

- Ну, звісно… як я не подумала, що справи можуть бути й особистими.

- Саме так. Я їздив по особистих справах, - що і потрібно було довести. Ось тобі й терміновість!