2 глава

Уляна

Пройшло вже більше двох тижнів...

Вчора дівчата склали останній іспит. За всі ці дні ми бачилися лише три рази. Вони готувалися. В мене багато роботи. Але основна причина в тому, що нам потрібен був час. Час, аби усвідомити та прийняти нову реальність. Ми більше не навчаємося разом. Не зможемо так багато часу проводити спільно, як раніше. І життя, моє, вже так точно, не буде таким безтурботним. Хоча й раніше я його таким не вважала. Проте зараз мені вже є із чим порівнювати.

Знайшла роботу. Чи то вона мене знайшла. Можливо, допоміг випадок, бо Поліна заперечує, що це все сталося тільки завдяки їй.

Перед самим Новим роком вони з Антоном поїхали в Карпати. Повернулися вже після того, як все відбулося.

Якось ввечері ми зібралися з дівчатами у Лори з Мар’яною і подруги влаштували мені промивку системи прийняття рішень. Дарма. Напередодні я вже пережила дві. Влаштовану батьками та Дем’яном. Ми бурно сперечалися, доводячи кожен своє та не бажаючи чути ніяких інших доводів. Посварилися. Помирилися. Поплакали. Посміялися. Довго розмовляли. Втомилися. І заснули під ранок.

Через пару днів мені зателефонувала Поля й запропонувала зустрітися в кав’ярні. Сказала, що в неї до мене дуже важлива та термінова справа.

Виявилося, що тітка Антона тримає кілька магазинів одягу та має свій невеликий швейний цех. Вона бачила Поліну в сукні, яку я їй пошила й зробила комплімент. Дізнавшись, що сукня пошита її подругою, виявила бажання зі мною познайомитися. Це, звісно, за версією Поліни.

Так чи інакше, але ми познайомилися з Іриною, як вона сама попросила її називати. Я приїхала до неї в цех, прихопивши із собою кілька пошитих мною речей та показала фото інших. Поспілкувалася з жінкою, яка виконує обов’язки технолога, і отримала пропозицію. Мені запропонували придумати дизайн та відшити пару зразків літніх спідниць та суконь. Іра з технологом окреслили свої вимоги та побажання і ми домовилися про строки та оплату. В кінці цього тижня мені потрібно показати їм спідниці. До кінця місяця сукні. Якщо все сподобається… Поки мовчу, аби не забігати наперед та, як каже бабуся, не казатиму «гоп!», доки не перескочу.

Ще маю пропозицію відшити кілька комплектів одягу дівчині, з якою ми познайомилися в лікарні та спілкуємося досі. Дівчата жартують, що я зараз почала себе просувати та розкручувати. Почала зі знайомих. Всім розповідаю, чим займатимусь і половина, як мінімум, обіцяють звертатися. Раніше я багатьом відмовляла, бо мала інші пріоритети. А зараз, якщо частина від цієї половини до мене звернеться, то без роботи я не залишусь. Шию я швидко, роблю це якісно. Головне, почати! І я занурилася в процес.

Бабусю теж намагаюся залучати. Ділюсь з нею ідеями, показую ескізи, раджуся. Їй цікаво і це допомагає їй відволіктися… Вона теж обожнює шити та має багатий досвід. Вона в мене модниця й в неї великий гардероб, який вона здебільшого поповнює собі своїми руками. Від блуз до пальто. Робить це ще від часів своєї молодості. Речами, пошитими нею, хвалилася мама і я. А раніше в це коло входили рідні, близькі, сусіди та колеги. В молодості бабуся теж шила речі на замовлення. Впевнена, це в мене від неї. Спадкове. Вона подарувала мені любов до шиття та кулінарії. Швейну машину подарувала мені теж вона.

Любов до книг та довгих піших прогулянок в мене від мами. Від кого любов до води, моря, плавання – мені ще потрібно дізнатися.

А що робити зі своєю любов’ю до Гордія, я не знаю. Він так і не з’являється. А мені до сих пір соромно за слова мами. Це було дуже грубе втручання та звучало, наче вимога. Або одружуйся, або йди…

Я сама написала Гордію та вибачилася за її поведінку. Щоб між нами з ним не було, це стосується виключно нас. А він все розуміє, бо саме це він мені відповів. І ще я за ним сумую.

Після того, як Дем’яну прийшлося терміново поїхати, ми ще не бачилися. Близько тижня ми взагалі не спілкувалися. Мирон тоді привіз мені ключи від квартири та теплі булочки з корицею. Але пити зі мною каву відмовився, посилаючись на те, що багато роботи й він поспішає. Поділилася з ним цукерками, що напередодні привіз Дем’ян.

Якщо бути відвертою, мені не вистачало нашого із ним спілкування, до якого я вже встигла звикнути. Тиждень я витримала, а потім почалася ломка. Мені хотілося зателефонувати йому самій, аби запитати як справи. Відправила повідомлення. Запитала. Він не відповів. Але ввечері зателефонував.

Я була рада його чути, про що йому і сказала. Я б і побачити його була не проти. Але про це промовчала. Ми поговорили недовго, обмінялися новинами. Він не розповідав де був. Просто знову повторив, що їздив по справах. Взагалі, він був якийсь холодний та небагатослівний. Ну, дізналася, що в них все гаразд, з роботою зашиваються, відзвітувала, як він і просив, та попрощалася.

А сьогодні ввечері зателефонував дізнатися про мої плани на найближчі вихідні. Враховуючи, що сьогодні середа, а в п’ятницю мене вже чекають зі спідницями, то я ще не знаю, які в мене будуть плани. Приблизно це йому й сказала. Він буркнув «Зрозуміло» й попрощався. Це добре, що він такий тямущий. Я, наприклад, нічого не зрозуміла. Їм з Гордієм легше.

Мама з татом теж зрозуміли, що я їх почула й планую дотримуватися запропонованих ними правил. Я дійсно планую обходитися власними коштами та вчитися заощаджувати.

Тому, коли Мар’яна з Лорою запрошують мене поїхати з ними на вихідні на базу, де ми жили влітку, я цікавлюся фінансовою стороною питання. Вони, звісно, дивуються, а я пояснюю свою цікавість. А ще вони запитують, чи зможу я свої спідниці перенести на день раніше, бо виїзд планують на п’ятницю. Впевнена, що я встигну, потрібно буде тільки трохи посидіти сьогодні вночі. Домовляємося. А потім домовляюсь з Іриною.

- Можете мене привітати! – верещу, як тільки Лора відчиняє двері, та кидаюсь її обіймати. – Я отримала замовлення!

Мар’яна теж верещить та кидається до нас. Скачемо втрьох, наче мавпочки.