66 глава

Уляна

Звинувачувала. Виправдовувала. Знову звинувачувала. Й так по колу. На яке коло за підрахунком зайшла, вже не відповім. Збилася.

Звинувачувала маму, що влізла так безцеремонно в наші… В наші що? Відносини? Стосунки? Яких давно вже не було. Завдяки Гордію. Намагалася знайти для нього виправдання, але вони не знаходилися або розбивалися моїми власними висновками. Знаходила виправдання для мами. Біль. Обставини. Знаходила виправдання для себе. Але спокою не знаходила. Рівноваги та відчуття землі під ногами теж.

Подруг зайвий раз намагалася не відривати та не вантажити своїми переживаннями-ваганнями. Бабусю теж не посвячувала в свої нові реалії, їй своїх вистачало. Тому із нею тільки про позитивне.

Зустріла Макса. Поговорили. Закінчилося все тим, що він назвав мене дурною. Чула таке за останній час вже не вперше. Впевнена, не в останнє.

Єдиний, з ким можу не приховувати емоцій та говорити відверто, Дем’ян. З ним я ніколи не підбирала слів, відпускала свої настрої на ньому відірватися. З ним мені було легко та зрозуміло. Від нього нічого не очікувала.

Хтось, коли важко, йде в люди та до людей. Я ж найчастіше від них ховаюся. Намагаюся пережити та перебороти наодинці. Відгородитися, зануритися в себе, перехворіти. Скільки це може тривати? День, два, тиждень? Важко сказати напевно. Поки не матиму достатньо сил тримати голову та посмішку на обличчі.

Дем’ян не давав мені такої можливості. Зануритися в себе. А ще не могла цього зробити, бо була то з бабусею, то з нашими гостями.

Оля мені виносила мозок, розпитуючи про Дем’яна. Ми нечасто з нею зустрічалися. Пару раз в далекому дитинстві й один раз чотири роки тому. Спільних інтересів не мали, контактів не підтримували. Тому я не бачила причин відкривати душу та відповідати докладно на всі її питання. Було враження, що вона знайшла об’єкт для своїх дівочих фантазій. Тож тільки для того, аби вона не закохалася, сказала, що в нас із Дем’яном стосунки. Брехати про це мені вже було не вперше та не соромно. Вигадувати нічого було не потрібно. Дем’ян і сам непогано з цим впорався. Регулярно телефонував вечорами.

Батьків я уникала, як і розмов про університет. Коли гості поїхали, сама завела цю розмову.

Звісно, що подруги вже знали, що я кинула навчання. Від них я вислухала багато палких промов та епітетів. Лора пообіцяла, що припинить зі мною розмовляти, поки я не поверну свою голову на місце. Знала б вона, що я не менше за неї, сама цього хотіла. Але сил на це знайти так і не змогла.

Бабусі змогла цю інформацію донести дуже обережно. Вона, на моє щастя, сприйняла її спокійно. За серце не хапалася, нічим мені не докоряла, тільки обійняла та назвала дурненькою.

Дурненька… Ні. Справжня дуринда!

Батьки не були настільки стриманими. Особливо, мама. Вона пройшлася по всьому. Від бардака в моїй шафі до звалища в моїй голові. Згадала мої дурні вчинки, своє незадоволення моїм особистим життям, мою лінь, егоїзм, вміння мотати нерви та схожість з моїм батьком, який теж кинув навчання…

Нічого нового про себе я не дізналася. Але дізналася про нові умови свого подальшого життя. Утримувати мене ніхто більше не збирається. Забезпечувати свої забаганки, вдягати та взувати себе я буду сама. Годувати мене поки що ніхто не відмовляється. За проживання теж поки що грошей не братимуть. З дому не виженуть.  Вже добре.

Після тригодинних дебатів батьки поїхали, як сказала мама, "відходити", в гості до друзів. А потім кілька днів побудуть з бабусею.

Я теж відходила, наводячи порядок в шафі, з якої мама викинула все на підлогу.

Знайшла багато речей, яким можна було подарувати другий шанс, життя й тих, які потрібно було комусь подарувати. Тож варто скористатися нагодою й так само навести лад у своєму житті. Шкода, що це не настільки легко, як з речами.

Мені здавалося, що я вже майже заспокоїлася, коли зателефонував Дем’ян.

Його звичайне «Як ти там без мене?» до якого я вже звикла, як і до його повсякденного «Скучив», похитнуло мою таку ще нестабільну рівновагу. Захотілося поплакати у нього в обіймах, або просто загорнутися в них та відпочити. А ще пожалітися на всіх. Останнього ніколи ще собі не дозволяла. Тому взяла себе в руки, засунула подалі своє бажання та відповіла, що в мене все нормально. Він перепитав про «нормально», запитав чи вдома я і сказав, що набере пізніше.

Можливо, я його неправильно зрозуміла, бо через сорок три хвилини він дзвонив мені в двері. Була в шоці, розпатлана, зарюмсана, з відкритою шафою та речами по всій кімнаті. Але справжня, яка є. І чомусь зі зловтіхою раділа безладу та його… вчасному приходу. Нехай подивиться!

- Привіт, тримай! – мені в руки всовує якийсь паперовий пакет. – Прийшов подивитися на твоє «нормально».

- Я тебе не запрошувала! – здається, що він цим анітрохи не переймається.

- А я і не до тебе. Прийшов нагодувати твоїх тарганів! Ти хоч подивись, що приніс, - він завжди був непробивним! В пакеті моє улюблене печиво та три види шоколадних цукерок.

- Думаєш, що вони обжеруться та подохнуть? – мені приємно, що він запам’ятав, що я люблю. Бабуся йому розповідала, коли останній раз в неї були, як і чим мене заспокоювали, в дитинстві. Й досі це теж непогано діє.

- Нажеруться й не матимуть сил розмножуватися. Вони в тебе безсмертні, - він вже вимив руки та йде на кухню. Як вдома! – До речі, класно виглядаєш!

- Чекала на тебе! Рада, що тобі подобається, - він вже й чайник поставив. – Правильно, не тушуйся! Будь, як вдома. А я піду далі порядок наводити.

- А в тебе ще десь безлад? – як же хочеться зіпсувати йому настрій! Але цей гад посміхається і я не втримуюсь. Посміхаюсь.

- Він в мене скрізь! Але мама вирішила, що почати я повинна зі своєї шафи.

- Можу запропонувати ще свою та наш новий офіс. Зекономимо на клінінгу. У тебе чудово виходить! – кидаю в нього своїм светром, який він ловить. – Якщо в тебе не з’явилося бажання вчитися, звісно.