64 глава

Прийняти? Відштовхнути?

Піти далі?

Пробачити? Забути?

Відійти?

І щоби ми нарешті

Не обрали,

Болітиме

Й проблем не обійти.

Не зможем ми

Полагодить минуле.

Не зможем вдати,

Що нема жалю.

Коли здається,

Що тебе забула.

Ти знов нагадуєш,

Що я тебе люблю.

Уляна

Коли ти вважаєш, що твоє життя починає поволі налагоджуватися, особливо не розслабляйся. Бо можеш не встояти, на черговому повороті.

Так всі дорослішають та загартовуються? Чи то тільки для обраних існує такий експрес-курс? Я не знаю. Але знаю, що дорослішати іноді боляче та складно. Але необхідно.

Коли людина вирішує добровільно піти з твого життя. Або ти сам вирішуєш, що комусь більше немає в ньому місця. Ти втрачаєш. Я, знову таки, наївно вважала, що втрачати важко, але життя продовжується. І, якщо перетерпіти, перехворіти та рухатися далі, все ще стерпно. Я й терпіла, одужувала, рухалася. Вчилася. І начебто починало виходити. Вже й голову підняла, й плечі розправила. Зарано.

Бо існує ще й абсолютна втрата. Без можливості щось виправити. Рано чи пізно кожному доводиться втрачати близьких. Переживати втрату. І саме в цей час для нас важлива підтримка – одне одного, родини, друзів. Мабуть, саме тоді ми розуміємо наскільки наше життя непередбачуване та крихке. Починаємо цінувати його та час, який нам відведений. Людей, що є в нашому житті. Можливості, які маємо. І проживати кожен день. Не відкладати, не терпіти. Жити.

Не керуватися чужими планами на твоє життя. Не чекати від когось дива, схвалення, осуду. Не боятися помилитися.

Ми не завжди можемо, готові або згодні вчитися на чужих помилках. Ми й свої можемо повторювати неодноразово. Неодноразово спотикатися та падати, збивати коліна, набивати садна. Травмувати інших. Це теж частина нашого дорослішання та життя.

За останні дні я багато згадувала своє дитинство, різні епізоди та випадки. Чи була я гарною та уважною онукою? Я точно не була ідеальною. Ніколи. І мої дідусь та бабуся ніколи від мене цього й не вимагали. Вони любили мене неідеальну. А я любила їх. Теж неідеальною любов’ю. І я буду продовжувати любити. Завжди. Тих, хто залишився і тих, хто пішов. І пам’ятати. І зберігати в серці. І бути вдячною. За те, що були в моєму житті.

Найкращий спадок зі всіх можливих - Любов. Вона ніколи не перестає.

Намагаюсь бути більш уважною до бабусі. Частіше обіймаю. Їй зараз це потрібно.

Не сперечаюся з мамою. Вислуховую. Їй теж зараз важко.

Сама вирішую всі свої питання. Зараз всім не до мене.

Вдячна друзям, що були поруч. І Дем’яну… Стала по-іншому на нього дивитися.

Пробачила Гордія…

Я, як поїзд, що розігнався, а потім через обвал на шляху слідування був вимушений звернути в інший бік і продовжував за інерцією рухатися. І тільки черговий обвал примусив зупинитися. А зараз потрібно робити коло, аби повернутися.

Сподіваюсь, що свою зупинку я не проїду, баласт не повезу й потрібних пасажирів позбираю.

Стало легше, коли з’явилося розуміння, чим хотіла б займатися.

Сказати чесно, я була рада, що Дем’ян був першим, кому це озвучила. А ще я була вдячна йому, що поцікавився, вислухав та підтримав.

Мене чекає розмова з батьками. Морально готуюся до неї.

До екзаменів вже не готуюсь… Замість того готуємо вечерю до приїзду гостей та батьків.

Дем’ян вже непогано господарює на моїй кухні. Він, як тарган, по запаху знаходить, де лежить все необхідне. І він не ображається на мене за такі жарти. Віджартовується, що дихлофосом на відстані я його не втримаю.

Смажу млинці, а він загортає в них тушковану капусту та перетворює на налисники. Каже, що такого він ще не робив та не їв. Заповнюємо пробіл. Спочатку все ним загорнуте змащується сметаною й заповнює його шлунок та мій рот. І тільки потім починає наповнюватися велика прямокутна форма. Дем’ян годував мене не дуже обережно. Переконує, що сметана, яку він пальцями знімає з мого обличчя, а потім облизує, смачніша. Пропонує облизати й мене. Сходимося тільки на пальцях лівої руки…

Йому щастить. Батьки дзвонять в двері. Саме тому ми встигаємо витерти руки та обличчя.

Вітаюся з батьками, дядьком та сестрою. Знайомлю з Дем’яном. Добре, що всі тактовні. Мама уточнює дядьку, що Дем’ян мій друг й він підвезе мене сьогодні до бабусі. Дем’ян мені тихо уточнює, що не друг, хоч і підвезе. Всі крапки розставили. Можна вечеряти.

Вечеряємо у вітальні. Ми з Дем’яном вже не голодні. Саме тому розважаємо всіх, відповідаючи на питання. Дем’яну вдається перемкнути увагу на сад, теплиці, полуницю… Інакше б всім довелося насолоджуватися виставою «Неук». Коли м’яко натякаю, що я вже готова їхати, лунає дзвоник. Підхоплююся та несуся до дверей.

Не очікувала…

Вранці від Гордія прийшло повідомлення, запитував чи повернулася я додому. Відповіла, що повернулася…

Простір звужується до вхідних дверей та до нього. Серце шаленіє, а руки дрібно тремтять.

- Привіт… Як ти? – роздивляюся його, а він знімає взуття. Як і завжди, бездоганно виглядає.

- Привіт… Проходь… - веду одразу в свою кімнату та зачиняю двері.

- Ти так і не відповіла. Як ти? – пильно вдивляється в моє обличчя. Робить крок до мене і простягає руку.

А я втрачаю здатність рухатися, говорити та дихати. Думки проносяться наче повз і не складаються в слова. Роблю вдих і теж хочу зробити крок…