63 глава

Дем’ян

Після наших входин ми не бачилися, але я телефонував їй щовечора. З нею було цікаво спілкуватися, а мені було корисно на щось відволіктися та переключитися. Вона готувалася до іспитів та й в нас із Миром роботи було більше, ніж ми собі уявляли. Велика кількість телефонних дзвінків, вирішення безлічі питань, узгодження, консультації і, до купи, робота, яку ніхто не відміняв.

Із самого ранку телефон вже розривався. Робочий чат активно поповнювався новими непрочитаними. Дзвінок від Тараса я двічі скидав, бо було не до нього. Він тільки вчора поїхав, в нього скоро теж іспити. Він намагався додзвонитися і Мирону, але той був на зідзвоні. Тоді від Тараса почали надходити повідомлення. Оком зачепився за ім’я Уляни. В цей час із сусідньої кімнати озвався Мир.

- Візьми слухавку! Це терміново!

Набрав Тараса. Від нього й дізнався про похорон і що на іспит Уляна не поїхала.

Ми таки не встигли ще раз з’їздити до них з принцесою разом, поки він був живий…

Лора з Сонею домовилися, що здаватимуть в першій п’ятірці. Як тільки звільняться, одразу поїдуть. Мар’яна під’їде після заліку. Я домовився та взяв на роботі вихідний. Чекав, поки Мир закінчить дзвінок.

З дівчатами під’їхали практично одночасно. Принцесу побачив одразу. Намагався надовго саму не залишати. Здавалося, вона не до кінця розуміла, де знаходиться та що відбувається. Марія Григорівна виглядала майже так само, але теж намагалася триматися. Побіжно познайомилися з Улиними батьками. Запропонували їм свою допомогу. Вона в такий час ніколи не буває зайвою…

Разом з дівчатами та Ніком, який приїхав після роботи, відвезли Улю додому. Залишати її саму, й без просьби батьків, ніхто не збирався.

Зранку прийшлося поїхати по справах, але після роботи заїхав забрав принцесу. У дівчат на днях черговий екзамен, тож сказав, що сьогодні можуть вчитися та не приїжджати. Залишився з нею. Важко було бачити її такою розбитою. Чув, як вона тихо плакала в кімнаті, а потім довго крутилася на ліжку. Розумів, як їй зараз потрібна підтримка.

- Хочеш я до тебе прийду?

- Ні… Я сама… - відмовилася. Невже не розуміє, що самій важче?

Але вже за мить почув шерех, її тихі кроки й вона з’явилася на порозі вітальні, в якій я намагався спати.

Світла вуличних ліхтарів, що відбивалося від сніжного покрову та потрапляло й на верхні поверхи, вистачало, аби бачити її тендітну фігурку.

- Гадав, ти відмовилася… - вчасно замовкаю, бо знаю, що в нас починає коротити від найменшої іскри. Нам зараз цього точно не потрібно. Піднімаю руку в запрошувальному жесті та даю їй можливість обрати з якої сторони від мене влягтися. Диван розкладений, я лежу практично посередині. Вкладається, перемішаюсь ближче до стінки, звільняючи їй більше місця. Вона в спортивному костюмі, але в неї холодні руки. Я відчув це, коли вона випадково торкнулася моєї руки. Я теж в спортивних штанах та футболці, тому теплий плед так і лежить в ногах. – Тебе укрити?

- Просто обійми… - однією фразою вона щось ламає в мені й вибиває з мене весь кисень. Притискаю до себе, обіймаю та намагаюся не зламати. Приємне тепло заповнює кожну клітину тіла. Хочеться, щоб вона його відчувала. Щоб їй було затишно в моїх руках… і спокійно.

- Хочеш поговорити? – ледь торкаючись, перебираю та гладжу її волосся.

- Хочу спати… - не одразу відповідає тихо.

- Спи… - торкаюся губами маківки. Здається, вона цього не помічає.

Не помічаю, коли сам засинаю. Пару раз за ніч прокидаюсь. Один раз через те, що принцеса згорнулася калачиком та давить мені головою у ребро. Все ж таки укриваю нас пледом. Другий раз, коли вона боляче б’є мене ногою. Можливо, їй щось наснилося або я ненавмисно придавив її уві сні.

Прокидаюся рано. Телефон подає голос з коридору. На ньому стоїть будильник. Тихо встаю, причиняю двері та виймаю телефон з кишені куртки.

Як не дивно, я виспався. А принцеса нехай ще спить.

Беру рушник, яким вчора не скористався, та телефон з собою у ванну. Швидко приймаю душ.

Коли вже збираюся виходити, на телефоні висвічується незнайомий номер.

- Дем’яне, доброго ранку. Це Улина мама.

- Доброго… - не встигаю швидко згадати, її ім’я.

- Не можемо зв’язатися з Уляною. Вона з тобою?

- Можливо, в неї вимкнений телефон. Так, і вона ще спить. Щось термінове? Як Марія Григорівна?

- Нормально. Скажи їй, будь ласка, що час вже прокидатися. Їй потрібно в університет. В неї ж екзамени. Потрібно вирішити питання, а не спати! Лора сказала, що вони вже поїхали. Чому вона залишилася й не поїхала з ними?

- Я їй передам, щоб вона вам передзвонила.

- Обов’язково! Скажи, що сьогодні прилітає Павло з донькою, вони зупиняться у нас вдома. Ми ввечері приїдемо. Нехай приготує щось на вечерю.

- Вона вас набере…

Кладу слухавку.

- Наносити води, нарубати дров, висадити квіти, відокремити пшоно від рису… та здати екзамени. Попелюшко, прокидайся! – бурмочу собі під ніс, коли йду на кухню… за традицією, готувати сніданок.

Знаю, що ініціатива не завжди вітається, але думаю, принцеса не образиться, що я був, як вдома, на її кухні. Знайшов все, щоб зробити бутерброди. З кавою не впорався. Заварював чай, коли вона з’явилася.

Волосся розтріпалося, очі все ще трохи опухлі та червоні, але виглядає вже набагато краще, ніж вчора.

- Прокинулася? Хотів іти тебе будити. Привіт.

- Привіт…

- Каву знайшов. Кавомолку - ні. Тож, чай.

- Без мене її ніхто не знайде. Бабуся з… дідусем… кх-м… мені її на Новий рік подарували. Ще не розпаковувала… - знову готова розплакатися.

- Умивайся та приходь снідати. В нас сьогодні багато справ. Поки ти спала, дзвонила твоя мама. Сказала, щоб ти її набрала. Поспіши. Ти ж не хочеш, аби я на роботу спізнився? – перемикаю її увагу. Не знаю, які в неї відносини з мамою, але переповідати наш діалог не збираюся.