62 глава

Лапатий сніг

На плечах, на долоні.

Він на волоссі.

Торкається скроні.

Ніжно та лагідно.

Тане одразу.

Він, як надії

Під тиском образи.

Розтане.

Розвіється.

Всочиться.

Зійде.

Згадається з сумом.

Минулим відійде…

Уляна

Завтра екзамен. Завжди сильно нервую напередодні. Вирішила не заражати своїм станом Лору та не нервувати Мар’яну, в якої завтра починається заліковий тиждень.

Зранку приїхала додому. Вдома тихо та нікого. Вчора батьки поїхали до дідуся з бабусею та планували залишитися там на ніч. До вечора повинні повернутися.

В голову вже абсолютно нічого не лізе. Враження, що наступна спроба затовкти туди ще щось, може спричинити вибух. І це все тому, що крім інформації, яка мені потрібна для успішного складання іспиту, там купа непотрібних спогадів та нав’язливих думок.

Стосовно Назара та Нового року я Дем’яну відповіді так і не дала. Не вважаю за потрібне. Побажала тоді доброї ночі та приєдналася до Мар’яни.

А зранку на нас чекала запашна кава та свіжі булочки. Одразу після сніданку, подякувавши за гостинність, ми поїхали. Хлопці пропонували підвезти. Для чого, якщо на метро швидше? То Дем’ян провів нас до метро. Сказав, що потрібно забігти за продуктами в супермаркет. Мар’яна дивно дивилась, але нічого не питала та не казала. Вона  поїхала додому, а я ще заїхала до бабусі із дідусем. В дні, що залишилися до екзамену, я вже навряд чи приїду. А після екзамену, обов’язково. Так з бабусею й домовилися.

Дем’ян телефонує ввечері. Запитує, як пройшов день. Розповідає про свій.

Наступного дня теж. Каже, що розмовляв з моєю бабусею. Пропонує з’їздити до моїх разом. Вже не дивуюсь.

Гордій теж зателефонував. Розповів, що сесію практично здав, залишився всього один екзамен. Цікавився, коли в мене перший.

Подарунок Дем’яна так і лежить у своїй коробочці в моєму наплічнику. Ставити його кудись в квартирі дівчат мені не хотілося. Не хотілося ним хвалитися й демонструвати його. Чому? Не хочу нікому нічого пояснювати та й немає ніяких пояснень. Його подарунок був неочікуваним, як і їх переїзд. Тільки подарунок був приємним, а що до переїзду, я ще не вирішила. Все настільки неоднозначно й спірно, що я вже й сама заплуталась. Сподіваюсь, що хоча б сніг не йде…

Якби тільки знала, що вже за кілька годин все це не матиме жодного значення…

Ввечері набираю бабусю. Довго слухаю гудки, але слухавку ніхто не бере. Так іноді буває, то вирішую трохи зачекати. Через півгодини набираю знову. Відповідає мама.

- Уляно, ти зараз де? – голос мами здається мені дивним.

- Вдома… Ви приїдете?

- Завтра зранку ти повинна бути тут.

- Завтра в мене…

- Завтра в тебе похорон дідуся.

- Що…

- Дідусь вночі помер. Завтра похорон.

- Чому ви нічого не сказали?! Як бабуся? Я… приїду зараз.

- Ми так вирішили. Ти б нічим не допомогла. Бабуся… Дали їй заспокійливе… Зараз спить. Приїдеш завтра, доню. Тут немає де спати…

Слухаю маму. Плачу. Записую на автоматі все, що вона каже привезти та зробити.

В голові не вкладається... Як таке може бути? Дідусь же багато років хворів. Чому саме зараз? Як бабуся все це переживе? Вони ж все життя разом… У вісімнадцять вона вже народила маму…

Кладу слухавку й просто сиджу. Плачу. Знаходжусь в прострації… Можливо засинаю. Затемна ще збираю необхідні речі.

Здається, що час пришвидшився, а я в ньому застигла.

Викликаю таксі, їду. Дівчата вже повинні прокинутися. Телефоную Лорі. Кажу, що помер дідусь. Відповідаю на всі її питання. Приїжджаю.

Люди… Бабуся. Міцно обіймаю й просто плачемо разом. Мама щось каже, дає якусь таблетку й відправляє кудись. Роблю все, що кажуть. Пиріжки? Йду за пиріжками.

Коли повертаюсь, вже всі біля під’їзду… Багато людей. 

Автівки… Автобус…

Приїхали дівчата. Поруч зі своїми бачу хлопців.

Весь день Дем’ян поруч. З ним не холодно…

Ввечері, вже після кафе, мене відправляють додому. Лора з Сонею їдуть зі мною. Дем’ян з Ніком теж.

Думки відсутні. Із заспокійливим та друзями легше.

Їду до бабусі зранку.

Хлопці… Напевно, поїхали на роботу.

Дівчат відправила по домівках. Їм готуватися до наступного іспиту та відпочити. А я не можу.

Бабуся тримається. Мама каже, що побудуть пару днів із нею. Ввечері приїжджає Дем’ян. Обіцяє бабусі, що нагляне за мною.

Вдома тихо та темно. Розмовляти мені не хочеться. Світло вмикати теж.

Одразу йду та лягаю в ліжко. Дем’ян залишається. Відправляю його у вітальню. Він вчора там вже спав. Кімнати навпроти. Двері не зачиняємо.

Ці два дні ми з ним майже не розмовляли.

Сон не йде. На зворотній поверхні повік закарбувалося те, що не хочеться пам’ятати. Сльози тихо скочуються самі. Потрібно пережити ніч, а зранку буде легше.

- Хочеш я до тебе прийду? – тихий голос Дем’яна розриває важку тишу.

- Ні… Я сама… - встаю та йду до нього.

- Гадав, ти відмовилася… -  пропонує мені самій обрати куди влягтися. Ні я, ні він не роздягалися.  – Тебе укрити?

- Просто обійми… - вкладаюся поруч, він загортає в обійми.

- Хочеш поговорити? – в обіймах тепло та спокійно.

- Хочу спати… - його дихання та серцебиття заспокоюють. Він легко гладить моє волосся.

- Спи…