57 глава

Дем’ян

Вчора весь день провели в роз’їздах. З двох варіантів офісних приміщень, які можна було подивитися, жоден не підійшов.

А квартиру одну знайшли. Сподобалася одразу. Не в новобудові, але зі свіжим ремонтом. Сьогодні подивилися ще три. Поки що всі повз.

Ріелтор, чесно кажучи, розчарував. Його рекомендував хтось зі знайомих батьків. Вирішили скористатися своїми каналами. Ті варіанти, що нам вже скинули, на порядок краще і є з чого обирати. На жаль, подивитися сьогодні більше вже нічого не встигли, але домовилися на завтра. Чесно кажучи, це й добре, бо настрій мій зараз та думки далекі від вибору приміщень. Я весь, як на голках.

Привітали Ніка та його брата, познайомилися з їх друзями.

Зустрілись…

Якщо б я знав, що вона так ефектно з’явиться, краще б запізнився, або вже щось випив до її приходу. Цікаво, це вона навмисно робить? Чи мене так довго не було?

Миро вже не намагається жартувати. Після останнього жарту я пообіцяв натовкти йому пику, а він люб’язно погодився бути сьогодні за кермом.

Побачив її й дах остаточно поїхав. Така гарна сьогодні… На високих підборах у цій сукні з легким мерехтінням, яка підкреслює її тендітну фігурку. Підібране з одного боку волосся відкриває тоненьку шию. А як посміхалась, коли мене побачила. А потім з’явилась під руку з цим…

Ні, Мир помиляється, це не ревнощі. Просто мене бісить її поведінка!

«Ой, Назар! Я не можу більше сміятися!», «Так, я пам’ятаю, що я обіцяла», «Обов’язково сходимо», «Я згодна», «Дякую, ти щось!», «Звісно, потанцюємо»…

І в кіно вони вже сходили, і погуляли, і піцерія була класна, і Новий рік зустрічатимуть разом… Що вона там ще подружці розповідала?

Вона ще й запитує. Що? ЩО?!

Бісить! Два медляка то вже ліміт моєї витримки! Ні, я точно більше не чекатиму!

Злітаю вниз. Думав, пара з вух піде, якщо не зупиниться. Мабуть, відчуває…

Зупинилась. Завмерла. Дивись, як напружилась!

- Ти така напружена. Надулася, наче риба фугу.

- Боїшся, що мене розірве? – ні, боюсь, що мене раніше!

- Ні, боюся отруїтися, - нахиляюсь, аби зазирнути в обличчя. – Потанцюємо, - ледь стримуюсь, аби не впитися в її губи. Тому розвертаю до себе спиною і обіймаю.

Долоню, що вклав на її живіт, пече та поколює сотня розпечених голок. Тканина сукні тоненька. Мізинець чіпляє гумку від трусиків. Переміщую долоню вище, нижче. Більше жодних перешкод. Це нокаут! Там точно панчохи! Венами тече лава… Мені здається, що можу залишити на її тілі опіки.

Вкладаю руки їй на плечі. Вони напружені. Хочу розслабити, розправити, розплавити. Її тіло вкрито сиротами. Я їх не тільки відчуваю, я їх збираю пучками пальців, повільно спускаючись по її оголених руках до самих кінчиків її пальчиків. Переплітаю їх зі своїми. Здається, що відчуваю її пульс. Він стає спільним. Я відчуваю пульсацію кожною клітиною та кожним нервовим закінченням. Такої партнерки в мене ще не було…  Хочу зменшити відстань. Відчувати не тільки пульс. Хочу її відчувати кожною клітиною. Хочу, щоб і вона відчувала. Даю їй відчути… Наші з’єднані долоні ковзають на її живіт. Вона легенько здригається. Повторюють вигини її тіла, окреслюють стегна. Одна пара залишається там і виписує вісімки разом з її стегнами, притиснута до них.  А інша нехай трохи поподорожує та знайде свій прихисток на моїй шиї.

Сама вона, хоча й напружена, часто затамовує подих, але дозволяє повністю керувати її тілом. Відчуває та реагує на кожен мій рух. Її тіло, як продовження мого. Ми, наче єдине ціле.

- Дихай, принцесо, - бо сам задихнусь!

Така тендітна, піддатлива – чистий кайф!

Це вже не танець… Це набагато більше. Вона теж це відчуває. Це надто явно.

Притиснута до мене. Хочу огорнути її собою. Не розмикаючи наші пальці, загортаю нашими руками її в свої обійми. Тримаю. Не відпущу.

Закидає голову, оголює для мене шию. Дивиться.

- Дахозносно пахнеш, - занурююсь обличчям у її волосся. Дурію. Вона пахне літом. Сонцем. Квітами. Торкаюся губами шиї. Така ніжна. Здригається всім тілом. Б’є наче струмом. Розриває обійми. Вириває руки. Зривається. І несеться від мене.

Я шалено збуджений. Вона на високих підборах. Мої шанси наздогнати все одно вищі.

Наздоганяю та спрямовую нас в бічний коридор. Ще один плюс роботи з безпечником цього клубу.

Фурія скидає з себе мою руку. Розвертається обличчям та тикає своїм вказівним мені в груди.

- Ти… Ти…

- Що я?! Заводжу тебе? Збуджую? Бентежу?

- Та як… як ти можеш… – захлинається.

- Можеш сама перевірити ЯК! Готовий показати.

- Як ти можеш ТАКЕ… говорити?! – наче дитина!

- За допомогою звуків! Спробуй, в тебе теж вийде! Ти ж дорОсла? Чи ще не дорослА озвучувати свої бажання? Чи тобі страшно ТАКЕ вимовляти вголос? Ну, скажи це! Озвуч!

- Озвучити ЩО? Що ти від мене хочеш? – підкидає підборіддя, обличчя червоне, дивиться з викликом.

Беру за плечі, намагається стряхнути мої руки. Тримаю. Дивлюся в очі.

- Я хочу тебе. Багато разів поспіль. У різних позах.

Все. Відпускаю. Спусковий гачок.

- Ти придурок! – штовхає мене в груди. – Не підходь більше до мене!

Намагається бігти на своїх підборах.

- Біжи, Улю! Біжи! Біжи…

Йду слідом, аби нікуди не вляпалась. Капець! Дитячий садок! Це точно мені, як покарання. Це смішно… Як довго вона ще так бігатиме? Я з нею здурію!

Чекаю недалеко від туалету, поки принцеса там бореться з прийняттям реальності. Виходить. Помітно, що умивалась. Мені б теж холодна вода не завадила. А краще душ. Крижаний.

Ось вже маю! Одарила ЇЇ Високість вбивчим поглядом. Не розмовляє. Відлипаю від стіни, йду позаду.

- Ти там фреоном підживилась? Чи антифріз доливала? – не втримуюсь.

Пихтить та мовчить. Нехай трохи охолоне. Зазвичай в неї це швидко відбувається.

Повертаємося до нашої компанії. Нас зустрічають зацікавленими поглядами. Уляна посміхається та робить вигляд, що все гаразд. Всідається на своє місце.