54 глава

Уляна

Мені подобається його провокувати. Ні, я від цього просто кайфую!

Незважаючи на його біполярку та специфічні жарти, впевнена, що з ним мені нічого не загрожує. Звідки впевненість? Так відчуваю. Мені з ним легко. Та якось спокійно.

А ще… а ще краще більше ні про що не думати.

А ось про те, як ми могли прокинутися разом, краще подумати.

Останні дні з нічними посиденьками, недостатня кількість сну, нервове напруження та напряг з універом, насправді, добряче виснажили. Весь день вчора хотілося спати. А після вечері відкрилося друге дихання. Добре, що того запалу вистачило зробити домашку й ще вислухати пояснення Мирона до тієї диво-програми. Якби не хлопці, ми б сиділи та розгрібали значно довше й не так весело. А ще впевнена, що втретє намагатися додивитися цей фільм я не буду. Або хоча б не в присутності Дем’яна. Незрозуміло, як ми прокинемося після наступного разу.

Ледь не знепритомніла, коли прокинулася на ньому. Добре, що ногу не встигла повністю вкласти... Саме від цього й прокинулася, намагалася зручніше влаштуватися та змінити позу. Соромно було, капець. Спочатку… Однозначно, він на мене погано впливає. І ці жарти його з укусами та носінням на руках… Але мені не було неприємно.

Якби це був Гордій…

Так, стоп! Гордію це не потрібно. Зі мною не потрібно! Собі ж можна не брехати!

Довше сидіти в ванній кімнаті вже ненормально, час вже виходити. Хіба що ще раз чистити зуби. Втретє вже буде занадто. Якесь магічне число…

Розумію, що намагаюся думати про все, що завгодно, крім того, аби визнати. Мені подобається спілкуватися з Дем’яном. Навіть коли він мене бісить. Здається, його біполярка заразна.

Добре, розберемося… якось. Там кава вже моя охолола. Господи, я вже дзеркалу посміхаюсь. То мене, мабуть, Дем’ян покусав.

Зачиняю двері на кухню. В мене дежавю.

- Тобі не здається, що в нас День бабака? – на столі дві чашки кави. Дем’ян знову біля вікна. Я сідаю за стіл.

- Ні, у нас традиції. Ми ж вже це сьогодні обговорили.

- Але ж ти не за традиційні цінності, здається…

- Дівчино, ви мене зараз хочете образити чи спровокувати? - він так швидко опиняється позаду мого стільця, нахиляється, впирається ліктями об стіл та заглядає мені в обличчя. - Перевірятимемо?

Неодмінно…

- Де мої традиційні вчорашні бутерброди? – ну, нащо так голосно реготати мені у вухо?!

- Це капець! Де я так нагрішив?! Зжерли вчора всі, Ваша Високість. Ти бачила котра зараз година? Пий каву й пішли спати. Вам же сьогодні на другу пару? – сідає поруч та бере свою чашку.

- Так, на другу, - я теж беру свою й замислююсь. – А де ти збираєшся спати?

- Ну, давай подумаємо, - хитро мружиться. – До нашої солодкої парочки я не піду. До Мира теж. Я ж за ТРАДИЦІЙНІ цінності. Залишається знову з тобою на дивані, - підіймає брови та з викликом дивиться на мене. – Ти ж не заперечуєш? Ти ж в нас за традиційні?

- Можливо, після кави тобі краще попрацювати, поки ніхто не заважає? А я буду паїнькою й тихо піду спати.

- Друга половина твого плану мені подобається. Будь паїнькою й пішли спати. На ручках чи ніжками – обирати тобі, - ставить чашку на стіл та мене, як вважає, у незручне становище.

- Ніжками, бо атрофуються. Дякую за каву.

Підводжуся, беру обидві чашки та ставлю в мийку. Дем’ян вже чекає на мене в коридорі.

Коли заходимо у вітальню, він одразу прямує до вільної половини дивану та запрошувальним жестом пропонує мені влягтися першою. Ще й посміхається. Це він натякає, що я можу впасти, тому тільки під стінку? Заперечливо хитаю головою та вказую на нього. Поводимося тихо, аби не розбудити Мар’яну.

Тьмяне світло торшеру дозволяє добре бачити.

Дем’ян погоджується та лягає, посунувшись та легенько постукує долонею поруч із собою. Присідаю поруч із диваном та нахиляюся до нього.

- Дякуй, що я не за традиційні цінності, бо за традицією, тобі знову б довелося лягати на килимку, - і поки він не оговтався, швидко підводжуся та йду до Мар’янки. Обережно лягаю поруч, але обличчям до Дем’яна. Дивиться. – Солодких, - шепочу самими губами. Він не залишається у боргу, дарує мені посмішку та поцілунок. Самими губами.

Посміхаюсь у відповідь та закочую очі. Сама дивуюсь, як швидко засинаю.

Зранку традиційна вже метушня, всі збираються. Встигаю збігати в душ та отримати в коридорі від Дем’яна «доброго ранку» з жартівливим цілунком у повітря. На взаємність не розщедрююсь, обмежуюсь тільки привітанням. Але посмішками та репліками час від часу обмінюємося.

Швидко снідаємо. Хлопці підвозять нас до метро. Прощаємося з Тарасом та їдемо в універ. Мар’яна біжить до своїх.

Добре, що ніхто з подруг не бачив та не знає з ким я спала вночі. Мар’янка впевнена, що разом із нею. І тільки Мирон, запитуючи у всіх вранці як спалося, дивився на Дем’яна, а потім на мене. Мені ж не здалося? Мабуть, він бачив… Але нічого не скаже, впевнена.

До пари є ще час, пояснюю подругам розв’язані вчора задачі.

День в універі дуже насичений, минає швидко. Доводиться трохи затриматися після пар, аби здати реферати.

Нагадую дівчатам, що мені вже час їхати до своїх. Про допомогу Дем’яна вони вже знають відучора. Ми обговорили це все ввечері після мого дзвінка бабусі. Подруги добре знають обставини в моїй родині, тому над пропозицією Дем’яна допомогти ніхто не жартував, але всі схвалили. Дівчата теж неодноразово допомагали, але зараз потрібна була саме чоловіча допомога.

На моєму телефоні висить без відповіді повідомлення від Гордія.

«Добре, що в когось з нас гарний настрій. За декілька днів їдемо на збори. Хотів до від’їзду зустрітися з тобою»

А я? Чи хочу цього я? Чи варто поглиблювати рану, що ніяк не може загоїтися та не припиняє боліти?

Він знехтував мною та зробив свій вибір.

Він про нього не шкодує та ні за що так і не вибачився. Нічого не став пояснювати, але пояснив та озвучив причину.