52 глава

Уляна

В мене знову розрядився телефон. Чесно кажучи, вчора взагалі не згадувала про нього, після того, як ми вийшли з таксі та я зателефонувала бабусі, повідомивши, що доїхали нормально. Потім вже згадувати не було часу, як і заряджати його зранку. Кину на зарядку вже в аудиторії.

Хлопці підкинули нас тільки до метро. Мирону з Дем’яном потрібно було їхати по справах в інший кінець міста, а нам на метро буде швидше. Тарас вирішив залишитися ще на один день й хлопці взяли його з собою.

Як тільки ми вийшли з машини, дівчата взяли мене під руки.

- А зараз ми із задоволенням послухаємо, як ти провела вчорашній вечір, - Лора не збирається більше чекати.

- Ви повернулися в гарному настрої. Як все пройшло? Дьомочка як поводився?

- Дьом… - ні, я таке не виговорю. – На диво, він був чемним. Бабусі точно сподобався. Якщо без жартів, то дуже допоміг із дідусем. Я не очікувала від нього.

- О, ти від нього завжди чекаєш чогось… Ми ж тобі казали, що він нормальний хлопець.

- Ага, лапочка! – особливо сьогодні зранку.

- Ну, що знову було не так? Кажи вже, давай! Що там вже у вас знову сталося?

- Нічого не сталося. Просто, мені здається, що у Дем’яна періоди просвітлення трапляються не надто часто.

- Хто б вже казав, подруго! Аби витримати тебе, ми теж кілограмами їмо солодощі. А з Дем’яном в тобі взагалі якийсь режим вмикається. Скажи, Маню?

- Який режим? Лор, не вигадуй!

- Точно! – Мар’яна тицяє в мене перед носом пальцем. - Ви сьогодні дивно поводилися. Зі-і-зна-ва-а-йся!

- У чому? – чомусь не хочеться нікому розповідати ані про наші посиденьки, що мають тенденцію повторюватися, ані про… Та й про що розповідати? – Нічого не сталося. Чергове непорозуміння. Я ледь не впала. Він налякав мене, а я його.

Дійсно, він сам суцільне непорозуміння.

В універ встигаємо вчасно. Встигаю поставити телефон на зарядку в кінці аудиторії. Не вмикаю, аби не заважав нікому.

Після пари вмикаю й застигаю.

Вчора ввечері телефонував Гордій. Двічі. Перший раз біля восьмої вечора. Наступний через годину. Потім прийшло від нього повідомлення. Чомусь страшно його відкривати.

Я б тоді після клубу й на дзвінок не відповіла, якби не Дем’ян. Можливо, права Лора й поруч із ним я, дійсно, починаю дивно поводитися? Згадка про цього… індика спрацьовує й надає якоїсь здорової злості.

Відкриваю повідомлення. При Лорі із Сонею. Читаю.

«З тобою все гаразд? Ти вдома? Просто скажи, як ти. Я турбуюсь».

Турбуюсь…

Злість та образа на нього піднімаються до граничних відміток. Повний ігнор мене з його боку після нашого розриву, ця безглузда зустріч, його поведінка і, особливо, мій дзвінок йому. Як я могла?!

Він турбується… Абсолютно в це не вірю. Ось в його постраждале его повірити можу. І це робить боляче ще більше. Але куди вже більше?

Все це збурює в мені дуже дивне для мене бажання… Не роздумуючи більше ні хвилини, пишу Гордію: «Не турбуйся. Не вдома.»

Майже миттєво приходить відповідь: «Ти як?»

Швидко друкую: «Мені сподобалось» і вимикаю телефон.

Піднімаю голову й ловлю на собі здивовані погляди подруг.

- Уль, ти впевнена, що це гарна ідея?

Не впевнена, Соню, не впевнена! Але й боляче собі робити я теж більше йому не дозволю. Турбується він? Ось, нехай зараз і турбується…

- Впевнена! - кажу вже вголос, підкидую голову, відкидаю волосся й посміхаюсь. – Нехай порадіє за мене. Ой, не потрібно на мене так дивитися! Давайте пришвидшимося, бо нам ще до корпусу потрібно добігти.

День чомусь тягнеться, наче гума. Дається взнаки недосип останніх днів та мій неспокійний стан. Коли нарешті закінчуються пари, радості не відчуваю.

У нас купа завдань, які потрібно виконати та здати вже до кінця тижня. Навіть Соня сьогодні їде із нами до дівчат, аби разом позайматися.

Лора попросила Тараса не приїжджати до вечора, аби нас ніхто не відволікав.

Ми пообідали в універі, тож із головою занурюємося в домашку, тільки один раз перериваючись ненадовго на каву.

Біля шостої приїжджають хлопці. А ми так і не встигли зробити навіть половини з того, що планували. Їх рятує пакет з продуктами та цукерки, які вони привезли. А ще вони самостійно чистять та ріжуть картоплю, моркву та цибулю.

Ми разом з Лорою приєднуємося до них, аби викласти курку та підготовані овочі на деко й поставити все це запікатися, нарізати сир з ковбасою, поскладати сендвічі, викласти соління. Стають у нагоді привезені нами з Дем’яном слоїки. Кухня велика, місця вистачає всім, працюємо злагоджено. Мене дивує, як хлопці вправно поводяться на кухні.

Соню залишаємо закінчити та роздрукувати реферати. Мар’яна готується до заліку в своїй кімнаті.

Між ділом ми ще обговорюємо з Лорою завдання, що викликало в нас найбільше питань і до якого ми ніяк не можемо приступити. Хлопці не втручаються і, здається, що нас не слухають, займаючись кожен своєю справою. А потім під час вечері, за якою до нас приєднується ще й Нік, що приїхав за Сонею, хлопці пропонують нам допомогти.

Нік з Тарасом концентруються на економетрії разом із Сонею. Мир обіцяє «швиденько скліпати якусь прогу», що спростить виконання завдань з аналізу господарської діяльності, а Лора йому допомагатиме з даними. На нас із Дем’яном задачі з дослідження операцій.

Всі йдуть у вітальню. Мар’яна до себе.

Ми з Дем’яном та задачами залишаємося на кухні. Лінійне програмування з його поясненнями та допомогою не викликає жодних труднощів. З ним все йде настільки легко, що я дуже швидко вхоплюю суть та захоплююсь настільки, що роблю кілька задач наперед. Він жартує, що я зможу спати на двох наступних парах, а я відмічаю про себе, що втомленою вже зовсім не почуваюся.

Я почуваюся… Мені соромно, бо Дем’ян запитав, як там дідусь і чи не потрібні ще якісь ліки. А я, засоромившись, вискочила в коридор за телефоном, що залишила у наплічнику та досі так і не увімкнула. Сподіваюсь, що бабуся ще не спить, бо вже початок десятої. На повідомлення, що висять непрочитаними не дивлюсь.