50 глава

Уляна

Через півтори години в мене боліла щелепа від сміху і на це скаржилася не тільки я. Лікуватися вирішили чаєм з тортом та детективом.

Накрили журнальний стіл, це дозволило залишитися сидіти на підлозі, де нам всім було зручно. Торт порізали і залишили в коробці, звідки його і їли, влаштовуючи бої ложками. В кришку упаковки торта виклали еклери. Ні для яких тарілочок не було ані місця, ані настрою. Обидві половинки упаковки від торта дуже швидко спорожніли, як і коробка з-під цукерок.

Журнальний стіл теж швидко перекочував у куток кімнати з килиму, на якому не залишилося сидячих місць. Всі повлягалися, всім було зручно.

Не знаю, чи хтось додивився фільм до кінця, але, коли я прокинулася, всі спали і тьмяне світло торшеру нікому не заважало. Його так ніхто й не вимкнув.

Ми з Мар’яною ще під час перегляду фільму завбачливо перебралися на диван і зараз я не могла цьому не радіти. Підлога, хоч і встелена м’яким килимом, все ж не саме зручне місце для сну. Але саме на ній зараз розкинулися два сплячих тіла – Дем’ян, закинувши руки за голову, та Мирон, смішно підклавши їх, під щоку. Дарма я десь кинула свій телефон – вийшли б шикарні світлини.

Лори з Тарасом не спостерігалося, це теж не дивно. Дивно було, що їм вдалося тихо перебратися в іншу кімнату.

Я прокинулася тому, що нагадали про себе випиті напередодні дві чашки чаю, які дехто обізвав відрами.  Глянула на годинник, вісімнадцять хвилин до п’ятої.

Якийсь час лежала, бо не хотілося нікого розбудити.

Першим кандидатом на це був Дем’ян, який спав ближче до мене, розтягнувшись на підлозі вздовж дивану, і якого я уважно роздивлялася, вирішуючи куди можна поставити ногу, щоб не впасти чи не наступити на нього. Коли віртуальний маршрут був прокладений, я таки наважилася спустити ноги. Ліву потрібно було обережно витягнути та перекинути через його тіло в районі живота, не зачепивши хлопця, а вже потім праву спустити на підлогу й втиснути між диваном та ним. Зробити все це тихо та швидко.

Завдяки моїм багаторічним заняттям танцями і маючи гарну розтяжку, мені це майже вдалося. Не знаю, завдяки заняттям чим, Дем’яну теж вдалося у самий невідповідний момент схопити мене, вчасно перехопити та всадити верхи на себе. Я й оговтатися не встигла, як він вже сидів, затуляючи одною рукою мені рот, а другою обхопивши за поперек. Здається, я від переляку та несподіванки могла тільки ошелешено кліпати очима.

- Тихо, принцеско, зараз я нас підніму, - його шепіт торкнувся мого вуха. – Обхопи мене за шию і тримайся. Полетіли!

І поки мої обурення та злість шукали вихід, мої 42 кг підхопили та понесли з кімнати. Під що підхопили та як понесли? Понесли швидко, а вхопили нахабно, притискаючи до себе. Ногами прийшлося обхопити цього нахабу.

Злість знайшла вихід одночасно з тим, як мене намагалися поставити на підлогу при вході в кухню. Я не кричала, загарчав Дем’ян, коли я його вкусила за плече. Мабуть, через це мої ноги торкнулися підлоги тільки у ванній і тільки тоді, коли за нами вже зачинилися двері. За цей час ще один укус та подряпина від моїх нігтів встигли з’явитися на його шиї. Я казилася від злості, а він важко дихав. У ванній кімнаті була непроглядна пітьма, особливо після, хоч і тьмяного, світла вітальні. Я його не бачила, але дуже добре відчувала!

- Ти здурів?! – прошипіла я.

- Можливо, - прохрипів він, опускаючи мене на підлогу. Він все ще притримував мене за поперек, вже не так сильно притискаючи, але й не відпускаючи від себе. Намагаючись його відштовхнути, я уперлася руками в його груди. Вони часто здіймалися, його серце билося так голосно, що навіть заглушало моє. Ми обоє важко дихали. Він трохи відступив та нахилився і наші голови опинилися на одному рівні. – Ти хоч розумієш що ти щойно зробила?

- Збиралась сходити в туалет і нікого не хотіла будити! Нащо ти мене схопив? Чого ти постійно мене хапаєш? Я тобі це дозволяла?! – поки я все це сичала йому десь в області скроні він майже не рухався, обпершись головою об двері. Я навіть не звернула увагу, як і коли я сама обперлася спиною на них.

- Заплющ очі, - та він остаточно здурів?!

- Що? Ти…

- Я увімкну зараз світло. Заплющ очі… - важко видихнув він. Майже одночасно з цим клацнув вимикач і, попри опущені повіки, я вловила яскравий спалах. Добре, що він попередив, а я послухалась.

- Вип’ємо кави? – Дем’ян випрямився і уважно подивився мені в очі з висоти свого зросту, згори вниз. А я все ще намагалася оговтатися та прокліпатися від яскравого світла та вражень. – Роби, що ти там збиралась і приходь на кухню, - не торкаючись мене, він взявся за ручку дверей і натиснув на неї. Мені прийшлося посунутися, даючи йому вийти.

Замкнувши за ним двері на замок, я притулила долоні до палаючих щік. Поглянула на себе в дзеркало, обличчя дійсно було червоне, як і шия. Прийшлося затриматися у ванній довше, умитися холодною водою, почистити зуби, розчесати волосся та заспокоїтися.

Мушу визнати, що б не утнув Дем’ян та як би не вибісив мене, з кожним разом заспокоюватися вдавалося легше та швидше. Як і заводитися. З ним я ставила справжні рекорди – від абсолютного спокою до шаленого сказу мені вистачало кількох секунд. Хлопець мав справжній талант!

Крім того, мені вже вдруге дали відчути те… чим вони там щось відчувають. Цікаво, це на що така реакція? Так, нехай там самі з цим розбираються…

Коли я зайшла на кухню, Дем’ян стояв до мене спиною, дивлячись у вікно. На столі парували дві чашки з кавою і стояла тарілка з бутербродами, що залишилися у нас зі сніданку, і які він дістав з холодильника. Він не тільки чув, як я зайшла, але й бачив моє відображення у вікні, але не поспішав повертатися до мене обличчям.

- Заспокоїлася? Можливо, варто зачинити двері, аби дати іншим можливість спокійно спати. Як вважаєш? – він повернувся, склав руки на грудях та обперся сідницями на підвіконня.