46 глава

Уляна

Хлопці підвезли нас із Лорою до метро й за сорок хвилин ми вже сиділи на парі, вдаючи зацікавленість процесом. Благо, що цей процес тривав сьогодні недовго. Дві пари й ми вільні.

Мабуть, вчорашнє свято вдалося не тільки у нас, бо декого сьогодні взагалі не було. І викладачі, маючи багаторічний досвід, сьогодні сильно не навантажували знаннями.

Навіть Соня не була особливо наполегливою, коли ми ділилися новинами та враженнями. Лора розповіла, що не тільки прийняла вибачення Тараса, вона вважає себе винною більше за  нього. Зізналася йому, що страшенно шкодує про свій вчинок, а ще боїться, що це завжди стоятиме поміж ними. Дуже хочеться, аби вони змогли з цим впоратися. Впевнена, це важко переживала не тільки Лора.

Я теж розповіла про дзвінки Гордія та про дурниці, які вчора утнула. В тверезому стані я навряд чи б йому сама зателефонувала.

Після нашої з ним зустрічі я все ніяк не могла заспокоїтися. Рятувало те, що ці дні я не залишалася сама та й часу особливо не мала. Сказати правду, випите вчора шампанське допомогло відключитися миттєво. Інакше від потоку сліз не врятувала б навіть Мар’яна, що спала поруч. Мені не давала спокою одна нав’язлива думка.

Гордій ні словом не обмовився про те, що між нами сталося. Жодних вибачень, ніяких пояснень. При зустрічі поводився так, начебто нічого й не сталося чи ми двійко друзів, що давно не бачилися. Саме так при зустрічі намагалася поводитися і я.

Вчора побачила, як вибачався Тарас. Ніхто з нас, як і сама Лора, нічого подібного не очікував. Це було щиро та зворушливо, а ще довело наскільки для нього важлива вона та їх відносини. Всі ми робимо помилки. Іноді страшні та непоправні. Але, вочевидь, признавати їх та вибачатися здатні не всі.

Не кажу, що Гордію обов’язково потрібно було теж співати, влаштовувати свято або вибачатися прилюдно. Він не те, що не намагався, він навіть жодного разу не зателефонував.

Я не блокувала його, не заносила до чорного списку. Видалила тільки всі фото.

В нього були сотні можливостей.

Не було бажання, причини та мотивації.

Від розуміння цього було боляче. Цей біль я й намагалася притупити різнокольоровими коктейлями. Поки після чергового не зателефонувала Гордію сама. Дурна. Але остаточно зрозуміла це, коли почула його голос.

- Улянко? Щось сталося?

- Пробач, помилилася...

Потім Гордій неодноразово телефонував, але я не відповідала. По-дитячому, знаю. Але пояснювати йому свої почуття чи вимагати від нього чогось, що йому самому не потрібно, ще більша дурість, ніж я вже утнула.

Танцювала, пила коктейлі, спілкувалася, докладаючи зусиль, аби тільки не думати.

Не думати ні про що. Просто забути та забутись.

Коли Лора повідомила, що вони з Тарасом поїдуть, а ми залишимося з Мироном та Дем’яном, я, признатися, зраділа.

Пам’ятала, як на мене діє присутність останнього. Навіть поспішила відшукати його очима, аби перевірити чи нічого не змінилося. Ми не бачилися кілька місяців і я би з великим задоволенням подовжила цей термін, але саме зараз була рада такій компанії.

Якщо бути відвертою, то Дем’ян мене в черговий раз приємно здивував. Так турбувався про Тараса та був щиро зацікавлений в їх примиренні з Лорою. А ще мені дуже сподобалося, що вони з Мироном приймали в цьому активну участь. І як грали, теж сподобалося.

Виявляється, щоб змінити думку про людину так мало потрібно. Я мовчала, слухала та дивувалася.

Ще більше була здивована, коли Дем’ян порадив відповісти на дзвінок Гордія та залишився зі мною поруч. Злукавлю, сказавши, що мені було б приємніше залишитися самій. Впевнена, сама б я і не наважилася, або одразу кинула слухавку, почувши…

- Улю… Нарешті! – звідки в голосі стільки емоцій?

- Привіт. Не спиться? – а я свої ховаю.

- В тебе все нормально? – він, дійсно, так сильно турбується чи мені просто хочеться так думати?

- Все чудово! – думати не потрібно. І відчувати. І розмовляти.

- Ти телефонувала й поклала слухавку. Щось сталося?

- Чу-до-во кажу…

- Ти що пила?

- Так.

- Де ти? Ти ще в клубі?

- Яка різниця… - йому повинно бути байдуже. Мені теж. Але мені боляче!

- Я зараз приїду та заберу тебе. Скажи де ти.

- Ні…  Солодких.

Цікаво, він турбувався про мене, як про свою колишню, подругу або просто однокласницю? Чи він тільки вдавав турботу? Або йому просто цікаво, чим був зумовлений мій дзвінок? Потішила його его.

А мені… Мені просто захотілося почути його голос. Я все розуміла, але так сумувала за ним. І це було просто нестерпно. Мені було боляче і так хотілося вгамувати цей біль.

Так, алкоголь та сигарети. І раю більше немає. І проблеми…

Дем’ян так безпомилково вгадав і так точно влучив. Довбаний психолог! Ще й моралі вирішив почитати!

А ось шампанське було гарною ідеєю. Сама б не стала його відкорковувати. Мимоволі це слово викликало в мене посмішку…

Та й пити самій. Шампанське? Вночі? Безумовно, не стала б.

Напрягло, коли Дем’ян притиснув мене. Може він хотів тільки допомогти дістати келихи? Але мені чомусь здається, що це не так.  А ще мені здалося… Не здалося…  я точно відчула це попереком…

Попри всі його натяки та недолугі жарти, чомусь зовсім не страшно залишатися з ним наодинці. І чомусь я впевнена, що нічого поганого він мені не зробить.

Звідки така довіра? Не знаю. Так відчуваю.

Може тому, майже не вагаючись, віддала йому слухавку, коли Гордій зателефонував знову. Була здивована, що запропонував.

В той момент мені здавалося це гарною ідеєю. Втомилася… Втомилася носити той біль та постійно його відчувати.

Втомилася шукати відповіді та не знаходити їх.

Захотіла поділитися своїми відчуттями з Гордієм.

Дати відчути це самому. Якщо йому є що відчувати та є чим.

Сподіваюсь, він спав так же міцно, як я.