45 глава

Уляна

Перше, що відчуваю після пробудження, головний біль.

Дякувати Мар’яні, що розбудила мене, виходячи з дому. Інакше я б навряд чи змогла прокинутися. Жоден будильник би зі мною не впорався.

Ну, чому сьогодні понеділок?! І для чого я вчора пила те шампанське? 

Потрібно якось підняти себе з ліжка та доповзти до кухні за рятівною таблеткою. Добре, що нам сьогодні на третю пару. Не любить мене алкоголь. Хоч із ним у нас взаємно. Як же погано...

Зібравши всю наявну силу волі, мені вдається встати. Зі стогонами та, тримаючись рукою за голову, плетусь на кухню.

- Зранку ти просто чарівна! 

- Господи… Оу-у-у… - я так різко підскочила та смикнула головою, що вона ледь не луснула від болю.

Останнє, що я б хотіла бачити зараз, це Дем’яна на цій кухні. І як я могла забути, що тут ночували хлопці?

- Непогано вітаєшся, - як його ще не розірвало від задоволення? - Ось, тримай… ти вже друга,  - вкладає мені в руку таблетку та наливає склянку води. – Тільки пий повільно, щоб не знудило.

- Дякую, - в роті настільки сухо, що ледь ковтаю. Ще гірше почуваюся, знаходячись під прицілом його уважного погляду. Бадьорий та задоволений. Боляче дивитися.

- Та ти сьогодні виконала річний план по чемності! - краще б вже просто мовчав і так погано. – Сходи в душ, стане легше. Скоро приїдуть хлопці з Лорою. В тебе ще є час.

- М-гу, - зачиняю двері ванної, бачу себе в дзеркалі.

ЖАХ! На мене дивиться чудовисько з розмазаною навколо вузьких червоних очей косметикою, опухлим обличчям, відбитком подушки на щоці, засохлою слиною біля рота, гніздом на голові та в піжамі з котиками. Капець!

Це я повинна була налякати Дем’яна, а не він мене. Ну, вже бачив. Так, я прекрасно страшна. От така… Привіт, Геллоуїн! Навіть смішно стало.

Приймаю душ, витираюсь. І, крім бадьорого Дем’яна на кухні, маю ще одну величезну проблему. Що вдягатиму? Знову піжаму? Я ж з собою в ванну нічого не взяла. А вже свідомо до нього в такому вбранні я не вийду.

Після душу однозначно почуваюся краще. Може тому й думкам легше в голові, хоча б не так голосно та боляче стикаються одна з одною.

Загортаюсь в рушник, сушу феном волосся та трохи прочиняю двері.

- Дем’яне! Де… - не встигаю покликати вдруге, як бачу його в шпаринку. Роблю її тонесенькою, наскільки це можливо. Пам’ятаю в якому вигляді він вже мене бачив, і додавати вражень точно не збираюсь.

- Невже ти хочеш запросити мене приєднатися? – по голосу чую, що він сміється.

- Ні, попросити про допомогу, - мені зараз не до його жартів.

- Міг би розвити тему, але ти сьогодні Міс Чемність. Я весь твій… - за його прикладом теж не розвиваю тему.

- Я не взяла речі… Там на стільці в Лориній кімнаті мій халат. Зможеш мені принести?

- В мене є краща ідея. Зараз, зачекай. Повішу тобі на ручку свій худі, візьмеш. Він буде точно довшим, ніж твоє вчорашнє вбрання.

- А що не так було з моїм вбранням? – трохи ширше прочиняю двері, тягну руку за худі, та замість нього натикаюся на руку Дем’яна.

- Колір, мала, колір! - вкладає мені в руку кофту та чую, як йде.

Бачив би він якого зараз кольору я.

Ні, ну ви погляньте на нього! Теж мені Андре Тан знайшовся!

Все, що хотіла б йому сказати, бурчу собі під ніс поки вдягаюсь. Від його кофти дуже приємно пахне. Але не маю часу та настрою розбиратися чим. Швидко біжу в кімнату, бо вже чую, як відчиняються вхідні двері. Вчасно.

Добре, що Дем’ян не пішов за моїм халатом. Поверх нього навалений скинутий вночі одяг. Вінчає цю купу мій ліфчик. Виявляється, своїм худі він врятував мене ще й від ганьби.

Тільки встигаю вдягнути спідню білизну, як в кімнату відчиняються двері.

- Ох… це ти?!

- А ти кого чекала? – Лора виглядає втомленою та блідою, що особливо впадає в очі на фоні її яскравої сукні.

- Тут останнім часом можна зустріти кого завгодно. 

- Не перебільшуй. Все ж таки кількість варіантів обмежена, - Лора стає поруч, витягуючи з шафи необхідні речі. - Дуже хочу спати. Не уявляю, як дожити до вечора.

- В самої враження, ніби голова збільшилася вдвічі.

- Повір, це я б точно помітила.

- Зовсім не смішно… Ти сама як? Виглядаєш не дуже…

- Почуваюся так само, як і виглядаю. Практично не спали.

- Все з’ясували? Може мені сьогодні поїхати додому? Мар’яну теж можу забрати.

- Не варто. Тарас завтра вже поїде. Знаєш… - вона завмирає, про щось замислившись. А потім хитає головою. – Ні, давай краще пізніше поговоримо.

-  Як скажеш.

- О, а може ти мені скажеш, чому тут валяється оце? – піднімає з ліжка худі. – Це ж Дем’яна?

- Це я прихопила разом з купою нашого з Мар’яною лохміття, що було у ванній. Віддай йому, будь ласка.

- Прихопила, кажеш? Ну-ну… - знущається. – Дем’ян, певно, вже волосся на собі рве, обшукався. Сама, будь ласкава, поверни. Не хочу потрапити під гарячу руку.

- Та без проблем! – застібаю джинси, розправляю светр, забираю худі та, по дорозі на кухню, залишаю його в коридорі на комоді.

Поки ми з Лорою збиралися, хлопці приготували бутерброди. Хазяйновиті. Це приємно здивувало. Я від сніданку відмовилася. Не уявляла, як в себе можна щось запхнути. Добре йшла тільки вода. Потрібно буде купити ще м’яту та лимон.

Поки всі їли,  я зварила для всіх, крім себе та Дем’яна, кави. Він сказав, що сьогодні свій заряд бадьорості вже отримав, тому питиме чай. Якщо думав, що зможе мене цим якось зачепити або увігнати у фарбу, то помилився.

Хвора голова не давала можливості відволікатися на дрібниці.

Вона не могла навіть обробити всі події та враження вчорашнього дня та ночі.

А там точно було про що подумати. До деяких подій страшно було навіть повертатися.

Але все одно доведеться.

Зустрінемося у вівторок.

Бережіть себе та близьких!