44 глава

Дем’ян

Ну, що ж, мала, зараз буде сюрприз!

Лора якраз саме зараз про це повідомляє їм з Мар’яною. Дарма мала стоїть до мене спиною, я б хотів бачити реакцію.

О, процес пішов! Почала навсібіч крутити головою. Побачила! Підіймаю руку в привітанні. Де ж радість? А в мене від її підтиснутих губ аж настрій поліпшився.

Розраховуюсь. Прощаємося з друзями. Нова знайома все ще не втрачає надію поїхати разом. Пояснюю, що я з дівчиною. Дивую її.

Миро викликає для нас таксі. Мою автівку, інструменти та Лору забирає Тарас. Вони поїдуть на нашу орендовану квартиру. Їм потрібно побути на самоті.

А ми… туди, де зараз живуть Мар’яна та Лора.

Рокіровка.

Виходимо з клубу всі разом. Дівчата все ніяк не розпрощаються. Вони всі добряче заряджені коктейлями. Обіймаються, сміються, голосно розмовляють, перебиваючи одна одну, активно жестикулюють.

У малої постійно вібрує телефон. Дивиться, але не відповідає. Нарешті всі, прощаючись в сотий раз, розходяться по автівках.

Сідаю поруч із водієм, Миро з дівчатами вмощуються на заднє сидіння. Дорогою обговорюємо примирення Тараса з Лорою, наш виступ та вечірку. Мала здебільшого мовчить, але уважно слухає. Весь час спостерігаю за нею. Їхати недалеко, нічне місто радує пустими дорогами, доїжджаємо швидко. Виходимо з таксі. У малої знову оживає телефон.

- Візьми вже ту слухавку. Хлопець твій напевно нервує, - кидаю, притримуючи для неї двері в під’їзд.

- В мене немає хлопця, -  не дивлячись на мене, відходить до поручнів ганку. – Ви піднімайтеся, я скоро прийду.

Вона дійсно думає, що серед ночі її залишать саму на вулиці?

- Я з нею побуду, йдіть, - кажу Миру. Мала мене повністю ігнорує, відвертається  та відповідає на дзвінок.

- Привіт. Не спиться?.. Все чудово… Чу-до-во кажу… Так. Яка різниця. Ні…  Солодких.

Кладе слухавку. Достає сигарети.

Ніч шокуючих відкриттів, не інакше!

- Проблеми в раю? – повертається до мене обличчям. Забираю в неї пачку. Відстань між нами зараз мінімальна. – Алкоголь, сигарети… Думаєш, допоможе?

- Охоронець, вихователь, ще й психолог? Стільки ролей! – голос, сповнений сарказму, звучить жорстко. Вона піднімає на мене очі й просто палить ними. Вони зараз такого кольору! Навіть жовте світло лампи не робить їх м’якіше.

Карамель? Та немає там ніякої карамелі! Це крижаний віскі, що спочатку обдає холодом, а потім нещадно обпікає. Від тієї малої, яку я колись знав, не залишилося нічого. Зараз вона більше схожа на тих хижаків, зображення яких так часто прикрашало її груди. Погляд холодний. Жодної емоції. Навіть посмішка, нехай й сповнена сарказму, не робить її очі теплішими.

- Де поділася та дівчинка, що реготала до сліз та не соромилася виглядати смішною?

- Померла. Тобі ще не сказали?

- Мені…

- Вибач, але співчуття вже давно не приймають.

- Слухати теж не вміють?

- Тільки, якщо цікаво або корисно, - дістає з кишені пальто запальничку та протягує руку за сигаретами. Дістаю собі, їй, беру в неї запальничку. Підкурюємо.

Опираюся стегнами на низьке поруччя, мала стає навпроти. Майже відзеркалює мою позу. Роздивляємося одне одного. Вона вивчає мене, я її. Відверто, не ховаючись.

- Здається, раніше ти не палила.

- Здається, ти теж.

- І зараз нічого не змінилось.

- Тоді мені зараз це просто здається… - піднімає брови.

- Іноді все не так, як здається на перший погляд, - повторюю її міміку. Забавляє ця гра словами.

- А як? Складніше?

- В мене був важкий тиждень… Я б зараз випив.

- Є тільки шампанське.

- Тоді пішли святкувати!

Поки піднімаємося сходами, читаю повідомлення від Мирона. Запитує яку кімнату нам залишити. Обираю вітальню.

Квартира нас зустрічає тишею. Мар’яна, певно, вже спить, а Миро не заважає нам, бо тямущий. Мовчки позбуваємося верхнього одягу та взуття. Мені милостиво дозволяють допомогти повісити пальто. Проходимо на кухню. Мала витягує з холодильника шампанське.

- Зможеш відкрити тихо? – віддає мені пляшку, яку я відразу ставлю на стіл.

- Не хочеш ділитися?

- Турбувати. Там є ще одна пляшка, - ставить на стіл цукерки, стає навшпиньки та тягнеться за келихами, що стоять на верхній поличці. Оцінюю її стрункі ноги в панчохах.

- Гарний анонс, - стаю позаду, притискаючись до неї, та дістаю келихи, до яких вона точно не дотягнулася б. Вдало користуюся моментом. Роблю вигляд, що не бачу наскільки вона напружується. Приховати реакцію власного тіла на неї та помітне напруження важче. Мала завмерла. Не будемо її лякати, нехай видохне та розслабиться. – Гх-м… Хочу зауважити, вино відкорковують. В мене бабуся філолог. Ти ж пам’ятаєш? Захопи цукерки.

Відходжу і чую, як вона полегшено видихає. Забираю пляшку, прямую у вітальню. Вона гасить світло на кухні та йде слідом.

- Зачини двері, якщо справді не хочеш більше нікого запрошувати та турбувати, - вагається та все ж таки зачиняє двері в кімнату. Посміхаюсь та відкорковую шампанське. Поки наповнюю келихи, мала вмощується з ногами на диван. Відмічаю про себе, що розслаблена. Знову посміхаюся. Влаштовуюся поруч та подаю їй келих. – З тебе перший тост.

- За здійснення мрій! - салютує мені келихом та відпиває.

- Що навіть не на брудершафт? Чи хоча б чокнутися… - вдавано ображаюся.

- Ти й так достатньо чокнутий, - нарешті вона посміхнулася.

- Хм-м… Так а що з брудершафтом? Ти не з’їжджай з теми, - підсуваюся та нахиляюся до неї, простягаючи свій келих. В неї знову вібрує телефон, який лежить поруч. Помічаю, що на дисплеї висвічується «Гордій». Фото відсутнє. Мала важко зітхає.

- Можливо, краще відповісти? – дивно, але вона погоджується та бере телефон. Бачу, як хвилюється. Як намагається це приховати. Моя близькість їй не заважає, вона не нітиться, не намагається відсунутися, її не турбує, що я почую. Вона нервується через того, хто їй телефонує. Здогадуюсь хто він.