35 глава

Уляна

Фарбую реальність мріями, 

Як губи фарбують помадою.

В минуле не повертаюся.

Майбутнє сприймаю шарадою...

Лечу в душ і, поки його приймаю, вирішую, що саме буду вдягати.

Коли відкриваю шафу, вже знаю, що діставати. З нового комплекту нижньої білизни верх залишається в шафі. Він мені сьогодні не знадобиться. Вдягаю білий топ з довгими рукавами. Він залишає відкритими плечі та широку смужку засмаглого тіла вище талії. Шовкова коротка спідниця чорна в дрібний білий горошок, завдяки м’яким складочкам, привабливо похитується при ході. Широкий білий в чорні горошини м’який пояс підкреслює талію. Улюблені білі кеди… залишаю вдома. Вдягаю білі балетки. Волосся збираю у високий хвіст, аби максимально відкрити шию та плечі. Підфарбовую вії, на губи наношу тінт. Крапелька улюбленого аромату з легкою нотою півонії. Знаю, що у Гордія виключно я асоціююсь із цим ароматом, не змінюю його вже чотири роки. Завершує образ маленька біла сумочка. Я маю виглядати ідеально і мені подобається те, що бачу в дзеркалі. Це надає впевненості. Вона мені потрібна.

Сьогодні ми жодної хвилини не повинні залишатися вдома.

Дім – це там, де тебе люблять, де затишок, прихисток, спокій. Він таким й повинен залишитися.

Для мене.

Тому, коли чую дверний дзвоник, беру ключі та одразу виходжу.

Я не хочу приховувати, що чекала на нього.

А Гордій не чекав зараз побачити мене такою. А я саме на такий ефект і розраховувала.

- Привіт. Прогуляємося? – я вітаюся перша.

Ми не обіймаємося, не цілуємося. Просто вітаємося.

- Привіт. Гарно виглядаєш, – зачиняю двері.

- Дякую, - посміхаюсь йому. Щиро. Судячи з його здивованого погляду, він очікував на інший прийом.

Їдемо в ліфті та розглядаємо одне одного.

Засмаглий. Ідеально поголений. У нього від сонця трохи вигоріло волосся, відросло й знову з’явився мій улюблений вихор, який обожнюю пригладжувати та пропускати крізь пальці. Блакитна бавовняна сорочка підкреслює його нереальної глибини та кольору очі, а три недбало залишені розстебнутими ґудзики відкривають погляду засмаглу шкіру грудей й ключиці, по яких хочеться провести губами. Бежеві чіноси ідеально підкреслюють… все, чим наділила природа та тривалі заняття спортом. А мені до мурах приємно, бо я приклала руки... до створення цього образу. Ці чіноси пошила та подарувала йому я. Білі кросівки ідеально чисті. Він завжди дуже охайний, а за взуттям доглядає найбільш ретельно. І пахне від нього, як завжди, запаморочливо. І напівусмішка бажаних губ. Він весь - мій персональний афродизіак у чистому виді.

Заховала руки за спину, аби не потягнутися до нього та не вчепитися.

Дихаю. Глибоко. Ним.

- Так засмагла… Тобі дуже личить. Ти сьогодні дуже красива.

Його очі горять від захвату. Недарма старалась.

- Дякую. На пляжі майже жила… Ти теж гарно засмаг.

Виходимо на вулицю. Тут значно легше. Тут не так паморочиться від нього голова. Тут вона може думати…

- Давно повернулась? – наче він не знає.

- Вже кілька днів. Не вистачає моря. Як відпочив?

Гордій починає розповідати. Мені дійсно цікаво і я відкрито показую це. Він, підбадьорений моєю реакцією, починає вдаватися в деталі, розслабляється, захоплюється, жестикулює. Він часто жестикулює…

Я дізнаюсь де саме вони відпочивали, як та коли відвідували знайомих в іншому місті, наскільки весела компанія в них була…

Ми йдемо поруч, навіть не торкаючись руками. Я навмисно тримаю цю дистанцію. Бачу, як він на мене дивиться, я теж на нього дивлюсь. Майже так само. Посміхаємося, жартуємо. Відповідаю на його запитання.

І знову заохочую його ділитися враженнями про відпочинок.

Він знову розповідає, а я слухаю. Я завжди уважно його слухаю, завантажую в пам’ять кожне слово та дбайливо зберігаю. Для мене кожне його слово важливе. І я почула…

-  Ти сьогодні якась незвичайна. Якась особлива…

Прошу його зупинитися. Відходжу на декілька кроків, повільно обертаюсь навколо себе. Легка спідниця та вітерець довершують мій задум. Гордій дивиться уважно та захоплено.

Хочу, аби добре запам’ятав, що бачить.

Він ще не розуміє, а я вже знаю…

- Ти така… ти дуже гарна! Хочеш, аби я це краще розгледів?

- Саме так!  - повертаюсь до нього.

Бере за руку. Ніжно, майже невагомо, погладжує. Сироти розбігаються тілом, кожна б’є струмом.

Я навіть дозволяю йому мене обійняти. Але кажу, що змерзла та потрібно повертатися.

Не мовчимо, так само спілкуємося. Жодної напруги між нами.

Доходимо до мого під’їзду, він відчиняє мені двері. Він завжди так робить, його гарно виховували. Заходимо.

Навмисно пришвидшуюся, аби бути трохи попереду. Сходинки, він на декілька позаду.

Я знаю, що він бачить. Знаю, на що саме він дивиться і як само. Здогадуюся, про що він зараз думає, а про що ні.

- Ти казав, що тобі сподобалося на міському пляжі, коли ви їздили до друзів. Ви ж там недовго були?

- Ні, тільки два дні, 21-го та 22-го теж…

- Тільки на цьому пляжі відпочивали?

- Так, нам там було зручно й все необхідне було поруч.

- Брали човен?

- Я ж тобі розповідав. Ми…

- Ти ж саме тому не зміг мене зустріти? Я бачила вас… - повертаюсь до нього обличчям. А він зупиняється. Нас розділяють лише дві сходинки. – Двадцять другого, десь біля третьої... - я його здивувала. Сама б ніколи не повірила, що можливі такі збіги.

- Улю, не вигадуй… - ще не вірить. 

- Ми приїхали й майже одразу пішли на пляж. Ти ж знаєш, як я люблю далеко плавати. Біля самих буйків навпроти рятувальної станції, почула твій голос. Вас було п’ятеро чи шестеро. Ви дуріли у воді, а дівчата верещали. Важко було не звернути увагу, - я говорила без жодного докору. Просто розповідала. Просто…