42 глава

Уляна

Сьогодні ми зустрілись.

Після пар я заїхала додому за речами. Батьки кажуть, що я майже переїхала до дівчат. Мабуть, так воно і є. Я частіше бачу бабусю з дідусем, до яких від дівчат кілька зупинок, ніж батьків.

Сьогодні знову не залишилася вдома на вечерю.

На вечір ми з дівчатами вже мали плани. Серіал, торт, фрукти, цукерки, морозиво. Поліна з Сонею теж повинні приїхати.

Завтра у Лори День народження й ми вирішили привітати її першими. Тож почнемо святкувати рівно опівночі, потім плануємо гарно відіспатися, бо наступної ночі на нас чекає святкування в клубі.

Тата не застала, а з мамою спілкувалися, поки я метушилася та носилася по кімнаті. Всі необхідні конспекти вже давно переїхали, як і мінімум необхідних мені речей. Але сьогодні мені знадобився одяг та взуття для походу в клуб. Зібралася швидко, мама навіть засмутилася. Попрощалися з нею на тиждень точно і я, підхопивши пакет з речами, вибігла з дому.

Вже третій день дощило, але зараз дощу не було.  Вирішила не викликати таксі, трохи заощадити та поїхати на автобусі. Мені пощастило, бо він якраз стояв на зупинці. Черга з охочих їхати вже жваво заповнювала салон, тож я побігла, аби встигнути.

Встигла.

В очах потемніло, а серце шалено зайшлося…

-  Давай руку. Обережно, - поки я приходила в себе, Гордій допоміг мені перестрибнути величезну калюжу та сісти в автобус. – Я потримаю… Привіт!  – вже й мій пакет перебрався до його рук, а я так і не почала ще дихати.

- Привіт, - опановую себе, а він оплачує за наш проїзд.

- Пройдемо далі, тут буде незручно, - притримує за талію та легко підштовхує вперед.

Поводиться так, наче нічого не сталося. Намагаюся відсторонитися та просуваюся по салону. Мені б стати так, аби між нами було якомога більше вільного простору. Але людей в салоні багато і мені навряд чи це вдасться. Пробираємося в середину салону, стаю півобертом до нього.

Три з половиною місяці! Трясця! Де він взявся? Він ніколи раніше не сідав на нашій зупинці.

- Ти наче стала вище. Підросла? – посміхається, очі блищать.

- Є два варіанти. Або ти мене з кимось плутаєш, або ти усох, - теж посміхаюся, але не впевнена, що лагідно.

- Можливо, усох. А тебе я ні з ким не сплутаю, повір, - знову обіймає, притримуючи, прикриває від прокладаючого собі шлях ліктями дядька.

Набилося повно народу, лізуть, штовхаються. Гордій намагається відгородити мене від всіх. А я намагаюся зберегти видимість спокою. Опиняємося притиснутими одне до одного.

- Ти далеко… зібралася? – він надто близько. Трохи нервується, але намагається посміхатися.

- У Лори завтра День народження, їду до неї, - а я нервую зовсім не трохи, але спокій намагаюся вдавати.

- Привітай її від мене. Їй дев’ятнадцять?

- Завтра виповниться двадцять, - враховуючи обставини, в мене непогано виходить.

- То в неї ювілей! Кудись підете? Точно ж не вдома святкуватиме, - заглядає в очі. Цікаво, він щось відчуває? Чи без зайвих зусиль поводиться так невимушено?

- Підемо… в клуб. Чого вдома сидіти?

- Візьмете з собою?

- Це навряд чи. 

- А може запитаємо в іменинниці? – підіймає брови. Настирливий.

- Іменинниця вже запросила всіх, кого вважала за потрібне. Не будемо її зайвий раз турбувати, – сподіваюсь, мені вистачить витримки.

Відмічаю, як проходиться очима по моєму обличчю. Уважно роздивляється.

- Це ж не закрита вечірка? У клубу ж є назва? – зупиняється на очах.

- В нього навіть адреса є. Телефон, сайт і сторінка в соцмережі… - не відводжу погляд.

- Уляно…

- Гордію?

- Я стільки разів збирався тобі зателефонувати… Можливо, ти не повіриш, але в мене руки починають тремтіти, коли… - робить паузу та глибо втягує повітря та рвано видихає. Мені б так, бо я дихаю через раз. - Так і не зміг наважитися. Я радий тебе бачити. Дуже…

От навіщо він це робить?!! Ледь зібрала себе по шматках. І то якось неправильно.

- Мені на наступній виходити, - хочеться швидше звільнитися від його руки та від мани.

- Можна я проведу тебе? Будь ласка, Улянко…

Не потрібно так дивитися на мене, не потрібно так заглядати мені в очі, ставати таким серйозним, робити вигляд, що тобі небайдуже, що нервуєш.

- Як хочеш…

Поки їдемо в метро, він розповідає про навчання, змагання, про щось розпитує. Поводиться невимушено, легко, як звичайний знайомий.

Я намагаюся робити так само. Тримаю дистанцію. Мені важко посміхатися хлопцю, який розбив мені серце. Але я і це роблю.

Сама дозволила йому затриматися. Ось маю…

Гордій проводжає мене до квартири дівчат.

- Можна буде тобі зателефонувати? – намагається торкнутися руки, я відстороняюся. – Я б хотів…

Звук за дверима його перериває. Лора відчиняє двері, хоча я ще не торкалася кнопки дзвоника.

Лора, на відміну від нас із Гордієм, не виглядає здивованою.

- Привіт! Доставив неушкодженою, - занадто бадьоро якось…

- Ага… Привіт. Дякую. – Лора переводить погляд з Гордія на мене. Бачить мій стан і… звертається до нього. - Зайдеш? На каву.

Такого я точно не очікувала. Дивно, що я змогла стриматися і нічого, крім незадоволеного погляду, на адресу подруги не видала.

- Мріяв про неї! Тільки я з пустими руками…

- Не зважаючи на це, дозволю тобі їх вимити… з милом, - Лора сама люб’язність.

Чекає  поки ми позбудемося верхнього одягу та взуття, відправляє Гордія в ванну мити руки, а ми з нею йдемо на кухню.

- Побачила вас з вікна. І це… Ти краще так на нього дивись. В мене завтра День народження, тож досить мене розчленовувати очима, - витримавши мій погляд, ставить варитися каву. Розумію, що зараз не час з’ясовувати чому Лора так вчинила. Сподіваюсь, вона розуміє, що робить. Поговоримо з нею про це пізніше.

- А де всі? – слова Лори та відсутність поряд Гордія діють на мене заспокійливо.