37 глава

Уляна

Мама не дорікала мені за те, що я зірвалася з туру, скоротивши його на два дні.  Я б все одно не змогла пояснити їй нащо так рвалася додому.

Натомість вона повідомила мені про ще одну поїздку, яка чекає на мене.

Через три дні, у неділю, ми їдемо на базу за місто. Батько відвезе нас, проведе із нами день та повернеться у місто.  Наступної суботи приєднається до нас, а вже у неділю ввечері ми всі разом повернемося додому. Це була гарна ідея, проти якої я не мала жодних заперечень.

В нашому спільному чаті був повний штиль. Вирішила його трохи оживити. Повідомила дівчатам, що я вже повернулася та за три дні знову поїду. Запитала як у них справи та поцікавилася коли ми всі нарешті зустрінемося.

Соня відповіла майже одразу. Скинула фото, де вони з Ніком на пляжі щасливо посміхаються в камеру. Прокоментувала його так: «Ми в Несебирі, тут класно!» Я побажала їм гарно відпочити та не стала більше заважати. Поліни з Лорою в мережі не було.

Отримала обіцяні фото від Галі. Їх було зовсім небагато. Всього п’ять. Де зроблені два з них - я не змогла самостійно визначити локацію, але на них знайшла того хлопця, що завжди опинявся поруч із моїм чемоданом. Зростом вище середнього, світле волосся. Ще на одному ми з дівчатами позували у Каневі, а на двох останніх щиро сміялися на фоні Дніпра.

Ці фото були живими. Я так і написала Галі та подякувала за них.

Отримала відповідь, що дякувати потрібно Сашкові, бо це саме він їх зробив. Здивована, бо не пам’ятаю цього.

Судячи з фото, мені було дійсно весело. То це він нас так розсмішив?

З мене не убуде, попросила передати Сашкові мою вдячність за якісні фото та допомогу. Галя прислала номер його телефону і написала: «Сама». Ось це точно зайве. Відповіла їй замисленою реакцією.

На що отримала від неї: «Скажу тобі по секрету, хоча я й не психіатр, але ніщо людське мене не бісить. Сашко здається непоганим хлопцем. Ви з ним з одного міста… Тому даю підказку. Якщо знаєш причину стресу, то з ним легше впоратися. І ще. Мозок зазвичай заспокоюється, коли зникає джерело стресу. Тож, раджу добре подумати над цим та їсти по чотири волоські горіхи з медом щодня».

Подякувала.

Їстиму. Без Сашка.

Якби ж це тільки допомогло…

У неділю ми поїхали, як і обіцяла мама. Я добре знала це місце, ми там вже неодноразово відпочивали родиною.

База була чимось схожа на ту, де ми жили, коли їздили на збір черешні. Тільки не така гарна. Хоча раніше вона мені подобалась.

Розташована у сосновому лісі недалеко від великого водосховища. Невеличкі дерев’яні будиночки зі зручностями, маленькою кухонькою та верандою, один великий корпус та їдальня. Ми завжди орендуємо будиночок.

Свій ранок я починала, коли мама ще спала. Пробіжка до пляжу, це близько кілометру. Плавала хвилин тридцять. Знову бігом назад. Душ, сніданок, пляж, обід, пляж. Багато плавала, читала, рано лягала спати. Щодня ходила у сусіднє село за домашнім молоком, сиром та фруктами.

А ще мама намагалася зі мною багато розмовляти та дуже сильно переймалася тим, що сталося в нас із Гордієм. Це було дивно.

Я не розуміла, це було тому, що це стосувалося Гордія чи її турбував мій стан.

Чому було дивно?

Ніхто особливо не переймався, коли зібрав всі речи та поїхав, залишивши п’ятирічну дитину, що відмовлялася їхати з нею. Тато та його батьки потім запевняли мене весь вечір та частину ночі, що мама мене не кинула. А я була впевнена, якщо не поїду звідси, то мама обов'язково повернеться до тата й ми знову будемо всі разом.

Не переймався й наступного дня, приїхавши мене забирати, винісши з будинку без верхнього одягу та взуття, під приводом привітатися із бабусею, що чекає в таксі, і обіцяючи повернути через хвилинку. Всадив в машину й слухав мій вий всю дорогу… до стоматологічної клініки. Там мене втихомирював стоматолог, вириваючи мені зуб. Скрасити враження повинен був набір для шиття лялькового одягу разом із лялькою. Можливо, тому в мене любов до шиття?

І коли я ридала всі наступні дні, вмовляючи повернути мене батьку та збирала свої речі, ніхто особливо не переймався, розповідаючи мені, що ТАМ я нікому не потрібна, що у тата буде нова дитина, а про мене там вже всі забули. А я така сама, як мій батечко, бо теж мотаю нерви.

Ніхто не переймався, коли про весілля своєї мами я дізналася вранці в день самого весілля від однієї з родичок, що приїхали на нього. Це був такий подарунок на мій шостий День народження, який мені якраз обіцяли відсвяткувати цього дня і я наївно вірила, що гості збиралися саме для цього.

Також ніхто сильно не заморочувався й через день після весілля, відводячи мене у садочок й сповіщаючи, що її нового чоловіка я повинна називати не дядя, а тато, бо тому іншому я не потрібна.

І через два роки теж ніхто не переймався, коли після повернення додому з дитячого табору, мені повідомили, що батьки переїхали від нас на нову квартиру, а я залишаюся з бабусею та дідусем.

Нікого сильно не турбувало, коли дідусь поїхав у санаторій, а бабуся сильно захворіла й крім мене поруч із нею нікого не було. Добре, я знала, як викликати швидку. І коли ввечері у снігопад бігла по ліки в найближчу аптеку й ридала, бо боялася, що бабуся помре й потім сиділа поруч до самої ночі, не відпускаючи її руку, поки вона весь час стогнала. Теж ніхто особливо не переймався. Бо у вісім років дитина може дати раду в такій ситуації. Тим більше, коли з батьками зв'язок відсутній.

Ніхто особливо не переймався, заявляючи десятирічній дитині, що не здивується, коли "вона принесе у подолі", бо вже набрид безлад у шафі та хлопці під вікнами.

Через чотири роки теж ніхто не поспішав повідомити завчасно про переїзд в нову квартиру та перехід в чергову школу. Сама все зрозумієш, коли знову повернувшись з табору, не побачиш вдома ані меблів, ані більшої частини речей. Повідомити подругам та попрощатися з тим, кого знайдеш та застанеш, в тебе ж залишиться час аж до завтра. А до нового колективу ти завжди звикаєш швидко та без жодних проблем. То що не так?